20.01.2020 16:17 | Попередня версія sprotiv.org | Наша кнопка | Read sprotiv.org in English | Зробіть Ваш внесок | Розміщення реклами | Зробити стартовою

Повстання декабристів: український фронт

povst dekabristiv1Рівно 185 років тому, 26 грудня 1825 р. російські офіцери вивели солдат на Сенатську площу Санкт-Петербурга, аби повалити Миколу І. Це була невдала спроба здійснити революцію шляхом військового заколоту. В громадську свідомість декабристи увійшли як передвісники свободи, рівності і братства, як люди,  котрі намагались установити більш справедливий суспільний лад.

Переглянувши виданий у Лондоні часопис «Полярна зірка» із зображенням 5 страчених декабристів, Тарас Шевченко 3 листопада 1857 р. записав у щоденнику «Портреты первых наших апостолов-мучеников меня так тяжело, грустно поразили, что я до сих пор еще не могу отдохнуть от этого мрачного впечатления. Как бы хорошо было, если бы выбить медаль в память этого гнусного события (страти  — автор): с одной стороны –  портреты этих великомученников с надписью «первые русские благовестители свободы», а на другой стороне медали –  неудобозабываемого Тормоза (Миколи I — автор) с надписью “не первый русский коронованный палач".

Але не все так просто. Не виключено, що в тих умовах «Тормоз», сам того не бажаючи, виявився для України набагато кориснішим, чим могли би стати «благовісники свободи».

Європейський вибір

Переслідуючи Наполеона, російські війська пройшли  усю Європу до самого Парижу. Якщо на європейців при цьому найбільше враження справили іррегулярні частини царської армії (екзотичні черкеси в кольчугах, калмицькі вершники на верблюдах), то на росіян – суспільний лад європейських країн, зокрема політичні свободи. Більшість російських офіцерів повернулись додому інфіковані визвольними ідеями. «Войска от генералов до солдат, — писав декабрист Олександр Бестужев, — пришедши назад, только и толковали:  „Как хорошо в чужих землях“. Сравнение со своим, естественно, породило вопрос: почему же не так у нас?»

“Большинство важнейших установлений революции было сохранено при восстановлении монархии как благотворные, — згадував про  своє політичне становлення  один із провідних ідеологів  декабристів Павло Пестель.  – Из этого я сделал вывод, что революция была не такая уже и плохая, как нам ее представляли... государства, в которых революции не было, оставались лишенными многих прав и свобод".

Після цього почали виникати таємні товариства, члени котрих вели тривалі бесіди на тему «Як нам облаштувати Росію?» Вони дискутували, розколювались і знову об’єднувались, тихцем вели пропаганду серед офіцерства, а головне, розробляли програми революційних перетворень (найбільш відомою стала «Русская правда» Пестеля). А позаяк легальних шляхів для їх втілення не існувало, то поступово почали визрівати різноманітні сценарії збройного заколоту. Однак зважаючи на те, що суспільство, а головне, армія не готові були морально виступити проти легітимного монарха, їх реалізацію відкладали на невизначений термін.

Тим часом доля приготувала заколотникам несподіваний подарунок. 14 листопада 1825 р. несподівано помирає імператор Олександр І.  Із трьох його братів – Костянтина, Миколи та Михайла – спадкоємцем мусить стати старший – Костянтин Павлович. Але останній ще в 1820 р. через низку причин зрікається прав на престол на користь Миколи. Причому, про це відомо лише вузькому колу осіб.

На момент передачі влади виникла ще одна несподівана обставина: настрої вищого генералітету, а перед усе петербурзького генерал-губернатора Михайла Милорадовича.  Вони з Костянтином тривалий час разом служили і достатньо неприязно ставились до Миколи, котрого кінцево  змусили (а потому – війська та урядові установи), присягнути на вірність Костянтину. Формально в Росії з’явився новий імператор – Костянтин І. Але той незабаром ще раз підтвердив, що не має намірів займати престол.

«Це була дуже незвична для Росії ситуація, — відзначають автори «Історії ХІХ сторіччя», французькі історики Лавіс і Рамбо. – Попереднє сторіччя було періодом найбільш жорстокої боротьби за трон… А тепер двоє братів змагались у відмові від престолу. Але це змагання мало майже такі ж наслідки, як і найзапекліше суперництво».

Ну, а  таємні товариства навряд чи могли очікувати більш сприятливого моменту для виступу. Через звістку про другу присягу війська були дезорієнтовані. Для солдат переприсягання стало справжнім потрясінням близьким до запаморочення.  Заколотники ж поспішили цим скористатися. Позаяк при дворі очікували офіційного зречення від Костянтина, котрий тоді перебував у Варшаві, змовникам пощастило без поспіху скласти план заколоту та обрати (шляхом голосування!) політичного керівника – диктатора повстання, князя Сергія Трубецького. Поліція доповідала Милорадовичу про ситуацію в офіцерському середовищі, але той не зважав: «Оставьте этих шалунов в покое и не мешайте им читать друг другу их плохие стихотворения».

 В свою чергу, Миколі І із доносів та звітів поліції 12 грудня стало зрозуміло, що ситуація складається не на його користь. Тому, не очікуючи, коли надійде офіційне зречення від Костянтина, він призначив нову присягу на 14 грудня. Втім, розуміючи всю непевність ситуації (сили заколотників та настрої проти нього частини генералітету), Микола заявив своїм нечисельним соратникам:  “Послезавтра я буду либо императором всероссийским, либо мертвым".

Ідеальний план

Тим часом, бунтівники склали план захоплення влади, яких і до сьогодні вражає дослідників своєю надійністю. Ізмайловський полк, кінно-піонерний ескадрон та гвардійський морський екіпаж (1100 матросів), на чолі із капітаном Олександром Якубовичем мусили захопити Зимовий палац, котрий охороняла усього лише одна рота Фінляндського полку, та заарештувати царську родину. Штабс-капітани брати Олександр і Михайло Бестужеви на чолі Московського полку повинні були заблокувати Сенат, аби після арешту імператорської родини змусити проголосити Маніфест про встановлення тимчасового правління. Лейб-гренадерський полк на чолі із полковником Олександром Булатовим мусив взяти під контроль Петропавловську фортецю та скласти резерв заколотників. 

Один із керівників змови Кіндрат Рилєєв, на квартирі котрого відбувались останні наради, вирішив, що для надійності не завадило б ліквідувати самого кандидата на престол. Тому, він доручив відставному поручнику Петру Каховському заразом із повсталими військами проникнути до Зимового палацу і вбити Миколу І. Через цю пропозицію в ніч з 13 на 14 грудня серед заколотників почались неузгодження, в результаті чого весь план провалився.

Каховський, поміркувавши над пропозицією, не побажав діяти як терорист-одинак і вранці відмовився виконати доручення. Трохи згодом і Якубович відмовився вести матросів та ізмайлівців на штурм Зимнього, позаяк злякався, що замість арешту імператорської  родини відбудеться царевбивство. А за ним дав задній хід і полковник Булатов, котрий незабаром здався слідству.

І лише брати Бестужеви діяли за планом. Вночі вони переконали солдатів Московського полку відмовитися від переприсягання та вийти на Сенатську площу. Командир полку генерал Фредерике спробував зупинити солдат, але був зарубаний. Під полковим знаменом,  зарядивши рушниці бойовими набоями, Московський полк вийшов на Сенатську площу.  Незабаром  там з’явився Милорадович і почав вмовляти солдат повернутися до казарм. Момент був небезпечним: герой війни 1812 р. Милорадович був популярним серед солдат, вмів із ними розмовляти.  Тому, коли Милорадович відмовився від’їхати на коні – Каховський вистрілив у генерала та смертельно його поранив. Того дня, до речі, Каховський застрелив ще й лейб-гренадерського полковника Стюрлера, котрий намагався зупинити своїх солдат, та офіцера із царського супроводу. 

Для довідки. В 1816 р. поручник Каховський був розжалуваний в рядові «за шум и разные неблагопристойности в доме коллежской асесорши Вангерсгейм, за неуплату денег в кондитерскую скамейку и ленивость к службе». Але, прослуживши декілька років на Кавказі, він знову став поручником і в 1821-му вийшов у відставку. Така бурхлива біографія дає відповідь на питання, чому саме Каховського обрали для здійснення замаху на царя.

Тим часом, з’ясувалось, що Сенат вже присягнув і сенатори роз’їхалися. Заколотники очікували прибуття Трубецького, котрий повинен був керувати подальшим ходом повстання. Але диктатора все не було. Усі вважали, що він затримується через якусь важливу справу. Але насправді трапилась безпрецедентна  в історії революцій та повстань подія – Трубецький просто злякався і зрадив товаришів.  Він сидів неподалік, в канцелярії Генерального штабу: вагався, визирав, скільки на площі зібралося війська, ховався знову. Гурт заколотників на чолі із Рилєєвим шукали його по усьому місту, і ніхто не здогадався, що диктатор переховується зовсім поруч. (Пізніше, під час слідства, Трубецький благав про помилування і здав усіх своїх соратників. Чесно кажучи, незрозуміло, як таку людину могли обрати диктатором. Мабуть, не дивлячись на всю свою неспроможність, Трубецький мав хист складати враження на людей, якщо його дружина француженка де Лаваль подалась за ним  до Сибіру).

Ось куля пролетіла – і ага…

На протязі дня ситуація на Сенатській площі і в казармах залишалась нестабільною. Повстанці, відбивши декілька атак кінної гвардії, вичікували. Варто зауважити, що того дня на площу вийшло кілька тисяч цивільних, котрі переважно симпатизували повстанцям і були готові їм допомогти. Найактивніші із них з власної ініціативи роззброювали поліцейських і кидали оцупками в урядові війська.

Митрополити петербурзький Серафим та київський Євген намагались переконати солдат в законності переприсягання і неприпустимості пролиття крові, але у відповідь почули: «Какие вы митрополиты, когда за две недели двум императорам присягнули... Не верим вам, убирайтесь прочь!..»

Тим часом, надійшли, прориваючись через вірні царю війська, повсталі лейб-гренадерський полк і гвардійський морський екіпаж. Одна із бунтівних гренадерських рот навіть потрапила на подвір’я Зимового палацу, де в той час перебував Микола Павлович.   «Ми за Костянтина!» — , скандували солдати. Але 29-річний імператор не розгубився і вказав на Сенатську площу: «В такому випадку, ось ваша дорога!» Таким чином, на площі зібралося близько 3 тисяч повсталих солдат при 30 офіцерах, а також багатотисячний натовп, готовий до активних дій.

Але, у повстанців не було керівника, в той час як Микола І вже опанував ініціативою і оточив повсталі війська вчетверо більшими силами.

В третій годині дня почалось сутеніти. Микола, як він пізніше записав в щоденник, хвилювався, що в темряві «чернь» активізується. Окрім того, делегати від деяких полків, що буцімто перебували на боці царя, проникали до повстанців і прохали їх протриматися до вечора. Необхідно було як найшвидше розв’язати ситуацію, і Микола наказав артилерії стріляти.  Команда пролунала,  але залпу  не було – каноніри не піднесли гніти до гармат. Тоді декілька офіцерів, вихопивши гніти, дали залп, потім другий… Натовп повсталих солдат кинувся на вкриту кригою Неву. Офіцери-бунтівники спробували їх вишикувати для контратаки, але ядра розкололи кригу…  Незабаром все було скінчено. Почались арешти і допити.

«Самое удивительное во всей этой истории то, что нас с тобой не пристрелили» — , мовив Микола брату Михайлу.  Дійсно, як зауважує один із провідних російських дослідників подій грудня 1825 р. Яків Гордін, «в ночь с 13 на 14 декабря (за старим стилем  –  автор) у декабристов было больше шансов победить, чем у Николая удержать власть. Был очень четкий план, разработанный Трубецким, опытным военным, и даже при тех минимальных силах, в которых они были уверены, ... декабристы могли реально взять власть, если бы план был выполнен. Их победил, как это не парадоксально,  не так Николай и его сторонники, как они сами себя. Якубович и Булатов … противопоставили, так сказать, себя другой части общества  (повстанців  — автор) во главе с Трубецким, и отказались утром 14 декабря действовать.»

Хоча за таких обставин, зазначав очевидець подій – кузен Миколи І Євген Вюртембергський справа висіла на волосинці. Якби спеціальна чи випадкова куля вбила Миколу, то все б загинуло. Бо в середовищі генералітету були люди, які співчували декабристам більше, ніж Миколі.

Український фронт

Слід зазначити, що заколотники  володіли значними силами  і в Україні. Тут діяли два достатньо розгалужені таємні товариства – Південне та Об’єднаних слов’ян — , котрі  мали  своїх людей в багатьох військових частинах.  Але про поразку повстання в Петербурзі вони дізналися лише після того, як почались арешти провідників Південного товариства.  Звільнений соратниками із-під арешту  керівник васильківської управи Південного товариства підполковник Муравйов-Апостол 29 грудня підняв на повстання розквартирований під Києвом Чернігівський полк.  «Испанская революция (1820 р. — автор) также началась на окраине государства» — ,  декларували керівники цього виступу.

Офіцери із Товариства об’єднаних слов’ян вмовляли Муравйова-Апостола негайно рушати на Київ, де мались розпропагандовані ними частини. Але Муравйов-Апостол вирішив вичекати до часу, коли до них приєднаються очолювані членами Південного товариства інші полки, відправивши до Києва лише агентів.  Однак, отримавши звістку про розгром столичного заколоту, більшість «южан» відмовилась від  повстання. Через нерішучість керівництва відбувся різкий злам настроїв солдат. Частина офіцерів, зневірившись в успіху, втекла. У підсумку, урядові війська достатньо легко придушили  це заворушення.

В двох кроках від диктатури

Якби Рилєєв не готувався до вбивства царя, а Трубецький не виявився таким слабкодухим боягузом, то, цілком можливо, повстання в Петербурзі завершилося б перемогою декабристів. В такому разі Микола І, котрий був налаштований боротися до останнього, швидше за все, загинув би. Звичайно, якийсь інший представник династії міг би десь організувати спротив, але навряд чи він був би вдалим. Бо в разі успіху повстання в столиці, заколот Південного товариства також мав набагато більше шансів на перемогу. Після чого бунтівники здатні були  досить швидко взяти під контроль європейську частину імперії.

Як би в такому випадку розгортались події?..

В постсовєцькі часи низка дослідників надзвичайно негативно оцінюють декабристів. А на підтвердження цих оцінок, як правило, наводять цитати із проектів Пестеля про введення на 10-15 років диктатури Тимчасового уряду (бо суспільство не було готове відразу ж сприйняти масштабні перетворення), про збільшення в десятки разів жандармського корпусу і таке інше.

Все це дійсно так. Але лідер Південного товариства Пестель не був таким беззастережним авторитетом для декабристів, яким, наприклад, для большевиків був Ленін. Навпаки, члени столичного Північного товариства, позиції котрого мали вирішальну роль, були однозначними противниками диктатури. На їхню думку, визначати форму державного устрою (республіка чи монархія), спосіб ліквідації кріпосництва та вирішувати земельне питання мусив був «Великий Собор» — установчі збори.  Петербурзькі декабристи планували запропонувати свій конституційний проект «Великому Собору», але саме проект. Натомість Пестель наполягав на впровадженні нового ладу через диктатуру Тимчасового верховного правління.

Кінцево, багато-хто просто не сприймали Пестеля. Тому, зовсім не факт, що усі ідеї Пестеля були б реалізовані.  Таким чином, серйозного підґрунтя безапеляційно стверджувати про криваву деспотію декабристів не існує. Інша справа, що того часу мало де в Європі чи Америці революції та встановлення нового ладу завершувались відразу, без ускладнень  у вигляді подальших заколотів чи громадянських війн. Наприклад, в Іспанії, котра в ХІХ ст... була своєрідною лабораторією європейського лібералізму, революція призвела до низки повстань, бунтів, громадянських війн, французької інтервенції і втрати більшості колоній. Із 1812 до 1876 рр. державний лад в цій країні змінювався сім разів.  Причому монархи у боротьбі із лібералами часто спиралися на національні окраїни.  За таких умов, звичайно, вірогідність встановлення диктатури зростала.

Україна та Ізраїль за Пестелем

Але, русифікаторська політика за взагалі-то ліберальному гіпотетичному режимові декабристів, судячи з усього, була би набагато інтенсивнішою, чим за реакційної монархії. Бо абсолютна більшість заколотників національне розмаїття  Російської імперії сприймали як серйозну проблему, котру будь-що треба вирішувати. Аби обґрунтувати цю тезу, звернемо увагу на ті пункти пестелевської «Русской правды», які не викликали сильних заперечень і тому мали більше шансів на втілення.

Взагалі-то, в ті часи європейські революції були фактором націогенезу,  сильно замішаному на асиміляції. Так, у Франції одним із перших декретів революційне Національне зібрання скасувало усі внутрішні автономії, які існували у французькому королівстві до 1789 р. А в 1794 р. один із депутатів Конвенту заявив: «Мова вільного народу мусить бути однією і тією ж для усіх».

Російську ж республіку Пестель бачив виключно жорсткою централізованою державою. Будь-яка форма федералізму вважалась шкідливою для різнорідної Росії. «Если сию разнородность еще усилить через федеративный строй, то легко предусмотреть можно, что разнородные области от коренной России отложатся, и она потеряет не только могущество, величие и силу, но даже, возможно, бытие свое среди больших и главных государств» — , відзначав Пестель. Заради кращої централізації навіть столицею він визначав Нижній Новгород, виходячи, зокрема, з того, що це місто розташоване в центрі держави.

Усі народи, які населяли імперію, мусили асимілюватися і злитися із росіянами, склавши із панівним народом одне ціле. При цьому Пестель враховував те, що Російська імперія є багатонаціональною, населення котрої, окрім «коренного народа русского» (до якого включались також українці та білоруси) він розподіляв на 10 «разрядов»: «1) племя финское, 2) племя латышское, 3) племя молдавское, 4) колонисты-переселенцы, 5) народы кочевые, 6) племя татарское, 7) народы кавказские, 8) казаки, 9) восточные народы сибирские, 10) народ еврейский». Для більшості з них було передбачено встановлення загальноросійських порядків та впровадження освіти, яка власне і мусила сприяти тому, аби всі усвідомлювали себе росіянами.

Кавказькі народи Пестель розподіляв на мирні та знавіснілі. Перші  передбачалось залишити на місці, асимілювавши їх, а інші – силою розселити невеликими групами по російським волостям. Пестель вважав бажаною християнізацію неросійських народів та розселення по національним окраїнам російських колоністів.

Право на державність Пестель визнавав лише за Польщею, і то за умови, що там буде встановлена республіка на тих самих засадах, що і в Росії. При цьому Польща повинна була б зберегти із Росією найтісніший союз, а під час війни “все войско свое присоединять к российской армии, чтобы тем в полной мере доказать чувство искренней дружбы и преданности к России».

Окрім того, вважаючи безперспективною асиміляцію  «народа еврейского», Пестель розробив план «содействия евреям в учреждении особого отдельного государства в какой-нибудь части Малой Азии». Задля цього потрібно було допомогти їм зорганізуватися і надати достатньо  російських військ «в подкрепление».  Втім, Пестель розумів, що останній план реалізувати буде вкрай складно, а тому не ставив його виконання «в непременную обязанность Временному верховному правлению».

Слід відзначити, що один із ідеологів Північного товариства Микита Муравйов бачив майбутню Росію федеративною державою на кшталт США. В розробленій ним Конституції імперія розподілялась на 13 держав і дві області. На теренах України повинні були утворитися дві держави: Чорноморська  (зі столицею в Києві) та власне Українська (зі столицею в Харкові).  Такий адміністративний устрій мав менший асимілятивний потенціал, але екзотичний проект мав менші шанси сподобатися як прихильникам диктатури, так  і «Великого Собору». Бо в ті часи на американські зразки дивились, взагалі-то, скептично.  Втім, кінцево,  Муравйов, як і Пестель, бачив усіх громадян саме росіянами, а столицю також планував перенести до Нижнього Новгорода.

Руїна чи прорив

Складно однозначно стверджувати, вдалось би, і наскільки, впровадити ці проекти в життя, Узагальнюючи, можна виокремити два варіанти розвитку Російської імперії у випадку перемоги декабристів: руїна або ж прорив.

В першому випадку все вилилось би у низку конфліктів, відокремленням національних окраїн та завершилось, швидше за все, реставрацією абсолютної монархії. Зокрема, поляки навряд чи захотіли б пестелевської незалежності. Очевидно, виникли б непорозуміння і стосовно того, в яких кордонах Польща мусила б відродитися. За таких обставин польсько-російський конфлікт став би неминучим (як це реально трапилось в 1830-31 рр.). У випадку, якби поляки досягли якось конкретного успіху, Україна, можливо, отримала б автономію задля більш дієвого спротиву їм. При такому розкладі Устим Кармелюк міг би стати не українським Робін Гудом, а провідником нової Коліївщини – таким собі українським Пугачовим…

Але якби лідери нової Росії дійшли консенсусу,  як поміж собою, так і з дворянством в цілому , а також розв’язати польське питання (до речі, в ході переговорів із польськими таємними організаціями провідники декабристів обіцяли посприяти поверненню польських земель підвладних Австрії та Пруссії), то перед ними вимальовувались би набагато кращі перспективи.

Звільнення від кріпацтва селян, створення умов для прискореної індустріалізації та модернізації держави неодмінно призвело до економічного ривку та більш активної колонізації селянами вільних земель на окраїнах держави, як це відбулось в реальності, але же після скасування кріпацтва в 1861-му і аграрної реформи 1906 р. «Чем больше земли получили бы крестьяне при освобождении и чем дешевле бы они ее получили, тем быстрее, шире и свободнее шло бы развитие капитализма в России, — вказував дідусь Ленін. — Тем выше был бы жизненный уровень населения, тем шире был бы внутренний рынок, тем быстрее шло бы внедрение машин  в производство, тем более, одним словом, походило бы экономическое развитие России на экономическое развитие Америки».

Таким чином, Росія мала б кращі перспективи закріпитися в тихоокеанському регіоні, і не тільки утримати Аляску, але й приєднати до своїх володінь Гавайські острови (Микола І відхилив таку можливість, перед усе, через брак людських ресурсів).

На відміну від Миколи І, котрий в 1849 р. придушив угорську революцію і тим самим на 70 років відстрочив розпад Австрійської імперії, декабристи, навпаки, підтримали б угорців. Таким чином, Росія, реалізуючи концепцію «природності кордонів», отримала б можливість анексувати Східну Галичину та Північну Буковину.

Між іншим, як зазначав провідний дослідник так званого  «галичанства»  Микола Шлемкевич, поява в 1848 р. в Галичині російських військ, котрі  йшли на придушення угорського повстання, надало імпульсу поширення москвофільства. В середині ХІХ ст. в Галичині москвофіли були найвпливовішою політичною силою серед  руського (українцями галичани усвідомили себе значно пізніше) населення. За таких обставин «воз"єднання» із Росією викликало б підйом серед галичан. Гноблені австрійцями і поляками, «тірольці  сходу» незабаром перетворились би на яких-небудь «карпаторосів» і стали б авангардом тодішнього панславізму. Завдяки чому Росія спромоглась би, по-перше, відкинути польські претензії на край; по-друге, добити знесилену революціями Австрію і можливо навіть приєднати ще й Чехію, де в той час теж були популярними панславістські настрої.

За таких обставин можна було усунути весь комплекс причин, котрі заважали створенню єдиної російської нації від Карпат до Камчатки.

Тарасу пощастило

Кінцево, невідомо, як би в Росії декабристів склалась доля Тараса Шевченка і чи отримала б Україна в його особі творця національної ідентичності.  У всякому разі, на фоні викладеного матеріалу здається, що декабристи, яких оплакував Шевченко, повелись би з ним набагато суворіше, ніж Микола, розлючений на поета не стільки за «хохломанство», скільки за непоштиве порівняння імператриці із засохлим опеньком.  Але навіть аби за таких умов Шевченко і став видатним українським поетом, то ще невідомо, чи віднайшов би він такий відгук в серцях співвітчизників. Бо, наприклад, у Франції Фредерік Містраль  (1830—1914) зробив видатний внесок у розвиток провансальської мови, а за творчість отримав Нобелевську премію. Але, він став останнім майстром провансальської поезії, тоді як Шевченко – не лише одним із творців сучасної української  літературної мови, але й національної самосвідомості.

А в шанцях Першої світової війни провансальці остаточно стали французами. Схоже могло б трапитися і з українцями. Але, декілька артилерійських залпів, котрі зупинили повстання декабристів, в певному сенсі обумовили зворотній процес: саме в шанцях та таборах військовополонених Першої світової війни багато-хто із наших співвітчизників усвідомили себе українцями.

 

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл, с.Губарівка, Твариство «Малого Кола»

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 26-12-2010 15:17 | Кількість переглядів 16970 переглядів

Подiлитись посиланням:




Все про: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Читайте по темі

Закрити
Вам подобається Спротив? Приєднуйтеся до нас!

Facebook

Twitter

bigmir)net TOP 100 статистика Rambler's Top100