Конституційний Суд ставить ЗМІ на коліна перед владою?

На підставі рішення КСУ №2-рп/2012 від 20 січня 2012 року влада цілком законно може перетворити українські ЗМІ на безпечні для себе розважально-дебільні чи, навпаки, зарозуміло-інтелектуальні проекти, які не писатимуть про реальні проблеми країни і, головне, про персонажів, які ці проблеми спричиняють.

Публічний політик та чиновник високого рангу не може мати приватного життя. Ані він, ані його родина. Але тепер працівниками мас-медіа треба готуватися до «веселих часів», коли інформація про корупцію тягнутиме за собою позови до суду від корупціонерів, а про бешкети «золотої молоді» — від бешкетників.

Яку правову ціну мають вердикти Конституційного Суду України (КСУ), стало зрозуміло ще 25 грудня 2003 року, коли цей суд визнав другий президентський термін Леоніда Кучми першим, дозволивши тим самим нове балотування на посаду глави держави. Та штучно спровоковане «антикризовими менеджерами» протистояння двох Вікторів під час виборчої кампанії несподівано для організаторів переросло в народну Помаранчеву революцію, і варіант «Кучма рятує країну, Кучма завжди з нами» провалився на початкових стадіях.

Політичних пристрастей у наступні роки вистачало, тому ницість КСУ якось призабулася; журналісти інколи посміювалися з нього, згадуючи «математичний подвиг», проте загалом ставилися до суду як до достатньо поважної державної інституції. Але ж не даремно Іван Котляревський в «Енеїді» помістив певні категорії суддів просто до пекла: «Судді, підсудки, писарі, Які по правді не судили Та тілько грошики лупили І одбирали хабарі...».

Те, що ця публіка не дуже змінилася за два з гаком століття, наочно довів КСУ двома засадничими рішеннями 2010 року: першим він дозволив «тушкам» і «тушканчикам» брати участь у формуванні владної коаліції, другим змінив конституційний лад у країні і сам Основний Закон. При цьому з мотивацією, гідною пера найбільших сатириків світу: виявляється, «стабільність конституційного ладу» — це його зміна не волею виборців чи бодай парламенту, а рішенням 18 осіб.

«Гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина» — це вирішення за 36 мільйонів виборців питання, які саме повноваження делегувати главі держави, а які — народним депутатам, «непорушність та безперервність дії Конституції України» — це оголошення майже шестирічного періоду життя держави за зміненою під час політреформи Конституції таким, якого наче й не було.

Але найцікавіше полягає в тому, що чинний на той момент склад КСУ було значною мірою сформовано вже після політреформи; судді любесенько користувалися у своїх вердиктах зміненою Конституцією без усіляких застережень; і от раптом вони «прозріли» й оголосили «неконституційним» реформування Конституції у 2004 році.

Добре, уявімо, що це було справді так, і слово «прозріння» слід писати без лапок. Але чи не повинні після цього порядні й відповідальні правники сказати народові: пробачте нам, ми були дурними, ми не бачили очевидного, тепер ми його побачили, ухвалили вердикт, згідно з яким країна повертається на шлях нормального розвитку — і йдемо у відставку, бо стільки років сприяли беззаконню й поширювали його?

У нормальній країні нормальні правники, якщо їх лихий попутав, так би і вчинили. Але ж недаремно Іван Котляревський помістив до пекла і «суддів і стряпчих», і «начальників, п'явок людських», і «повірених і секретарів»...

І так само даремно журналістська спільнота (якою б аморфною та роздертою на частини політичними суперечностями вона не була) не здійняла після цих рішень широкомасштабного «джихаду» проти КСУ: бо ж було ясно, що рано чи пізно за «свистком» із «директивних інстанцій» цей Суд в ім'я «захисту прав людини» та «конституційний свобод» неодмінно лупоне (і щосили!) по мас-медіа, викручуючи їм руки і відриваючи ноги. Так і сталося.

Рішення КСУ №2-рп/2012 від 20 січня 2012 року — це той документ, на підставі якого відтепер влада цілком законно може перетворити українські ЗМІ на безпечні для себе розважально-дебільні чи, навпаки, зарозуміло-інтелектуальні проекти, які не писатимуть про реальні проблеми країни і, головне, про тих персонажів, які ці проблеми спричиняють.

Наведу резолютивну частину рішення повністю:

«1. В аспекті конституційного подання положення частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України слід розуміти так:

— інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов'язані з особою та членами її сім'ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов'язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною;

— збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене».

Переконаний, знайдуться юристи, які коментуватимуть цю постанову так: нічого страшного, сказано ж про передбачену законами інформацію, пов'язану з виконанням посадових повноважень, про інтереси національної безпеки, економічного добробуту і прав людини теж сказано; все добре...

Теоретично, можливо, нічого страшного немає (хоча й у цьому є серйозні сумніви, хоча б тому, що українські закони надто вже заплутані, неоковирно написані й суперечать один одному, а тому завжди можна вибрати вигідний для влади; а на додачу тепер є чудова можливість терміново «підрихтувати» цілу низку законів, щоб ніхто, крім «компетентних органів», не смів втручатися в особисте та сімейне життя можновладців!).

Але ж за наших обставин головне — судова практика, коли закон трактується так і тільки так, як це потрібно високопоставленому «замовнику». Вирішив же п'ять років тому славнозвісний (чи сумнозвісний?) Печерський районний суд за позовом тодішнього спікера Олександра Мороза до «Української правди», що брутальне порушення цим політиком угоди з БЮТ та «Нашою Україною» не є зрадою, хоча сама етимологія цього слова вказує на вихід із ряду, тобто — давньоукраїнською мовою — угоди, договору, публічної домовленості...

Отож, не треба бути пророком, щоб передбачити, які сфери діянь політиків та чиновників віднині (а особливо з наближенням виборчої кампанії) стануть фактичними табу для ЗМІ. Дивовижні зростання статків урядовців та їхніх близьких родичів, «Межигір'я» та його незчисленні клони, розвиток імперії Ахметова та становлення імперії Януковичів, веселі розваги депутатських синочків і дочечок удома і за кордоном, пікантні деталі бурхливого минулого багатьох очільників нинішньої влади, зв'язки за радянських часів тих чи тих можновладних персонажів із «компетентними органами», подарунки членам родин політиків і чиновників (часом дуже і дуже коштовні), зрештою, сексуальні вподобання і стосунки високопоставлених осіб... Список можна продовжити, мабуть, до нескінченності. Яка «прозорість влади»? Яка ще «боротьба з корупцією»? Які «небезпечні контакти з агентами іноземних держав»? Все це є «втручанням в її особисте та сімейне життя»! Крапка!

Але що цікаво: так само можна передбачити, що всі ці обмеження (особливо в міру наближення до виборів) не стосуватимуться опозиційних діячів, на яких виливатиметься у відповідних мас-медіа (в тому числі й державних) ціла купа бруду. Бо ж робитиметься це (щоби ви не сумнівалися!) «в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини»...

У мотивувальній частині рішення КСУ чимало гарних слів про європейські принципи прозорості влади і права громадян знати про своїх обранців та претендентів на державні посади практично все. Але в контексті висновку це все тільки гарні слова, не більше.

Публічний політик та чиновник високого рангу не має і не може мати приватного життя. Ані він, ані його родина. Адже йдеться справді про питання національної безпеки та захисту прав людини (не чиновної, а пересічної, тобто рядового виборця).

Не випадково, скажімо, у США кандидатів на президентську посаду ще до початку праймеріз ЗМІ ретельно «просвічують» на предмет сексуальних уподобань та пригод, відтак запеклі ловеласи змушені добровільно сходити з дистанції. Бо ж такі персонажі можуть — випадково, не зі злого умислу! — стати об'єктами небажаного впливу з боку осіб прекрасної статі або ж вибовкати їм державні таємниці.

Тільки трьом своїм президентам у ХХ столітті американці, наскільки мені відомо, пробачали адюльтери: Франкліну Делано Рузвельту, Джону Кеннеді та Біллу Клінтону. А Рузвельтом ще й пишалися: дарма, що має хворобу ніг, — а як зачаровує жінок! Утім, то були винятки, то були вельми успішні державні діячі, які ще до президентства зарекомендували себе незламними оборонцями інтересів американців. А правило залишається правилом, і вже встигло спрацювати під час підготовки до нинішніх праймеріз...

Звісно, сьогодні в цьому плані Європа почувається значно розкутішою, ніж кілька десятиліть тому, хоча, можливо, це і не зовсім правильно, якщо згадати вміння східнонімецької «Штазі» працювати з жінками бальзаківського віку в органах влади західних держав і тісні контакти одного відомого російського політика з цією спецслужбою та використання ним її досвіду. Та це інша тема — принаймні, європейська преса її регулярно порушує, і ніхто не вимагає від неї дотримуватися принципу невтручання в особисте життя політиків.

У нас же, як відомо, не Європа, і ми в політично-правовому сенсі все ближчі і ближчі до Білорусі та Росії. Отож працівниками мас-медіа треба готуватися до «веселих часів», коли інформація про корупцію тягнутиме за собою позови до суду від корупціонерів, а про бешкети «золотої молоді» — від бешкетників.

«Эксперты прикидывают, что за разглашение подобной информации, скажем, журналистом, теперь разгласившему грозит на первый раз — от штрафа в тысячу необлагаемых доходом минимумов до трех лет лишения свободы, а на второй раз — пять лет «неба в клеточку» уж обязательно. Это, следовательно, в том числе за упоминание о Межигорье или какой-то собственности старшего сына Януковича, — пише Вікторія Андрєєва. — Ничего. Надо будет — нарушим подобное решение. А надо — и посидим. Сидят же в современной Украине люди ни за что, ни про что».

Але чи всі журналісти готові йти до в'язниці за звинуваченням (по суті) у виконанні професійних обов'язків? У в'язницю, де затримані гинуть невідь від чого, а лікарська допомога надається навіть знаним у всьому світі в'язням із величезним запізненням? І чи можна вимагати від журналіста ледь не щоденного подвигу?

«Нещасна та країна, що потребує героїв», — казав один із героїв Бертольда Брехта. Схоже, він передбачав нинішню Україну...

Сергій Грабовський для «Телекритики»

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 27-01-2012 17:44 |  переглядів