Щодо правомірності насильницького спротиву незаконним діям ТЦК: забуті норми Конституції України

Формально в Україні все ще діє такий майже забутий нормативний акт, що називається «Конституція України».

Відповідно до ст. 29 Конституції України (нагадую, юридично все ще діє):

> Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

> Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

З цього правила є лише такий виняток:

> У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом.

І головне:

> Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Відповідно до ч. 2 ст. 64 Конституції, права, передбачені ст. 29, **не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану**.

Отже, діяльність так званих ТЦК, які ловлять громадян України і позбавляють їх свободи без судових рішень, є прямим порушенням ст. 29 Конституції.

Звернемо увагу: ч. 3 ст. 29 не вимагає обов'язкового «доставлення до суду», а вимагає обов'язкового звільнення, якщо протягом 72 годин не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

І тепер питання: якщо навіть припустити, що ТЦК доставляли б спійманих до суду — яке рішення суд міг би винести? Вмотивоване рішення про тримання під вартою існує лише в кримінальному процесі (запобіжний захід за КПК). В адміністративному процесі адмінарешт — це покарання за результатами розгляду справи, а не тримання до розгляду. А «судової санкції на утримання особи в ТЦК до відправки у військову частину» не існує як процесуального інституту взагалі: жоден суд України не має юрисдикції винести таке рішення, жоден кодекс не містить такої процедури.

Те, що позбавлення громадян права, передбаченого ст. 29 Конституції, називають «бусифікацією» чи «мобілізацією», не змінює правової природи цього — це приблизно так само, як те, що Путін називає злочинну агресивну війну «спеціальною воєнною операцією», не позбавляє її злочинного характеру і ніяким чином не звільняє керівництво РФ від кримінальної відповідальності за підготовку та ведення агресивної війни.

Відповідно до ст. 36 Кримінального кодексу України:

> Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

> Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Отже, відповідно до ст. 36 КК України, спротив, у тому числі насильницький, діяльності організованих груп, спрямованих на позбавлення громадян базових прав людини, встановлених ст. 29 Конституції, є цілком правомірним.

А питання комплектації збройних сил має вирішуватися не через порушення базових прав і свобод громадян, і тим більше не через приниження і катування (це якраз шлях до поразки у війні), а через створення мотивації — у тому числі і грошові виплати, і надання земельних ділянок, акцій державних підприємств і так далі військовим і членам їхніх сімей — так, це обмежить можливості розкрадати вищеозначене під час війни для тих, хто не воює, але це правильний (а не радянський) шлях до перемоги

Viktor Ageyev, фейсбук