Світло українського Майдану

Для українця, який століттями відчував на собі покару, приниженість, був розчавлений морально і навіть фізично, Майдан означав звільнення.

Найдосконаліші інформаційні піар- і політтехнології не можуть ні запрограмувати, ні зреалізувати те, що відбулося в Україні п’ять років тому.

Український Майдан – великий, красивий, необмежений – привернув увагу світу, більш того, приголомшив людські уми тим, що явив собою живу силу оновленої колективної свідомості українців.

Разом з тим він демонстрував світові настання нових часів: коли не матеріальна сила править подіями, а чиста, оновлена свідомість.

Український Майдан нагадував енергетичний купол, під яким у людини щезали проблеми, часом кудись зникав поганий настрій, хвороби, а все єство наповнювалося чистою силою Любові. Чи не тому зовсім маленькі п’яти-семирічні діти, відчуваючи ту Божественну силу, вели на Майдан своїх батьків?..

У ті листопадові й грудневі дні 2004 року ми, Українці, звільнялися не лише від конкретного політичного режиму – народ наш скидав із себе пута тисячолітнього рабства.

Це розуміли прогресивно мислячі політики, з-поміж інших, колишній держсекретар США Дік Чейні, який зауважив: «Я переконаний у тому, що від сьогодні Україна перестала належати Росії, перестала належати Європі. Нарешті, Україна стала собою, єдиною і неповторною серед інших народів».

У ті дні і місяці, ми, як нація, скинули із себе ярмо страху.

Цей чинник був найважливішим. Разом з тим, ми отримали внутрішню свободу: хочу працюю, хочу не працюю... Одне слово, що хочу, те й роблю…

Але отримавши свободу, ми поки що не взяли на себе відповідальності.

Чомусь нашому колективному свідомому досі здається, що відповідальність за наше життя мусять нести інші: наприклад, Кабмін, президент. Мовляв, нехай вони все роблять, а ми вільні й незалежні.

Так, ми здобули тоді на Майдані свободу, але не взяли на себе зобов’язання і не вирішили всі разом, як далі жити і працювати.

Бог відкривав перед Україною нові шляхи, створював можливості для реалізації задуманого. Він неначе вказував: «Ви дійте!».

Так, Майдан є нашою молитвою. Але відомо: якщо людина молиться, але не діє, то, відповідно до Божих законів, вона втрачає свій шанс.

Утверджуючи національну Свободу, Майдан, разом із тим, означав ще й просто шанс. За нього належало боротися і після того, як були прибрані останні намети, підметені останні помаранчеві стрічки й папірці…

Майдан потребував, і нині потребує, такого ж пильного піклування про себе, як новонароджена людська істота, аби та могла повносило ствердити себе.

Ми маємо усвідомлювати, що так само, як і п’ять років тому, маємо шанс зробити те, до чого Майдан відкривав нам шлях. У цій ситуації все вирішить Воля Народу. За нею в усі історичні часи була вирішальна роль, саме вона є найбільшою дієвою силою нашої історії.

Отже, якщо українці наступні вибори будуть сприймати не як вибори особистостей, а вибір шляху свого розвитку, вони утвердять ідеали Майдану.

Нині питання окреслене чітко: українське майбуття залежить не від конкретних особистостей, а від засадничих, пріоритетних, концептуальних завдань, які поставить нація щодо свого майбутнього.

Прагнучи дати об’єктивну оцінку теперішньому стану України, навряд чи можна стверджувати, що ми легко йшли своїм неповторним шляхом розвитку після Майдану. Майдан лишається точкою відліку нашої істинної свободи – не подарованої, а вибореної своїм терпінням, а головне – усвідомленням.

Було цілком зрозуміло, що обраний в 2005 році президент України Віктор Ющенко діятиме прямолінійно, заради утвердження народних свобод і прагнень. Для здійснення цього він міг робити непопулярні кроки. Наш президент діяв не від себе, а від суспільства. Та проукраїнський шлях, яким він іде, ставав усе складнішим.

Згідно з новою Конституцією, президент не має жодних важелів управління економікою, ресурсами, не має права впливу на виконавчу гілку влади. Зовсім інше відбулося з виконавчою владою: у роки після Майдану, вона діяла без зобов’язань перед суспільством. Така розстановка сил є несумісною з національними інтересами.

Проте, з іншого боку, реалії політичного стану держави формує сам народ. Нещодавно я внесла на розгляд Верховної Ради законопроект про великий Державний Герб України, причому запропонувала, щоб одним із його елементів був хрест.

Україна – християнська держава, хрест символізує апостольність нашої землі. Справді, країн у світі багато, але небагато таких, що освітлені місією апостолів.

Згаданий законопроект було направлено всім обласним, районним і міським радам на обговорення. За його результатами, близько 70% тих, хто брали в ньому участь, просили не вводити хрест.

Ми передбачали таку реакцію, адже мало не впродовж цілого століття на нашій християнській землі панував атеїстичний світогляд…

Майдан – категорія духовного порядку, тому на його означення неточним є вживання слова «революція». Майдан – це еволюція, тобто розвиток через усвідомлення, через прозріння і терпіння. А тому він не має нічого спільного з революцією, що спирається на людську агресію.

Весь свій подальший шлях розвитку українське суспільство має співставляти з Майданом, звертаючись до тих подій як до свого адвоката.

Найстрашніше відбудеться з колективною свідомістю тоді, коли вона переведе Майдан в категорію сірості. Така трансформація може стати злочином для нації, адже означатиме перемогу темних сил. Ми мусимо говорити про це, аби сумніви у душах людей не перетворилися у камінь.

Отож, осмислюючи Майдан, насамперед пам’ятаймо про Божу ласку, яку він виявив до України, пославши нам найвище своє благо – Свободу.

 

Оксана Білозір, для Української правди