Степан Бандера і Роман Шухевич: життєпис Героїв України

Про цих людей написано і сказано немало, та й цього недостатньо, щоб осягнути величезне їх значення для життя українців. Щоб краще зрозуміти дух тривожної епохи минулого століття, звернімося ще раз до житєписів людей, що її символізують.

Степан Бандера і Роман Шухевич – два велетні Українського Духу, дві постаті, що стали символами непереможної волі народу до свободи. Життєвий подвиг цих героїв став дороговказом для тисяч патріотів, які самовіддано, впродовж десятиліть, боролись за омріяну Українську Державу.

Роман Шухевич був старшим за віком, народився він 30 червня 1907 р. у Львові в будинку на вул. Довбуша, 2 (колишня вул. Войтіха). Навчався у народній школі в Кам'янці-Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька) в 1913—1917 рр. Згодом десятилітнього школяра прийнято до Львівської гімназії (філії, а відтак головної – академічної), в якій у 1925 році абітурієнт здав матуру (іспит зрілості).

Степан Бандера народився 1 січня 1909 р. у с. Старий Угринів Калуського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). Початкову освіту здобував удома, інколи батько запрошував учителів (сільська школа через воєнні часи була недіючою). Продовжив навчання у Стрийській гімназії (1919—1927 рр.).

На формування світогляду обох великий вплив мали родинні традиції та навколишня тогочасна дійсність. Роман Шухевич походив із уславленого роду, який впродовж понад півтораста років був своєрідним українським бастіоном. Шухевичі були посвоячені з відомими українськими родинами Рожанковських, Окуневських, Величковських, Любовичів, Барвінських, Левицьких, Коратницьких, Старосольських та ін. Прадід Романа -священик Осип Шухевич (1816—1870рр.), серед його нащадків були духівники, лікарі, адвокати. Осип Шухевич (1879—1948 рр.) був за фахом суддею, мати Євгенія (1883—1956 рр.) походила зі священичого роду Стоцьких. Майже всі представники родини відзначались активною громадською, культурно-просвітницькою працею серед народу. Велике враження на юного Романа Шухевича справило спілкування з Євгеном Коновальцем, який у 1921 р. часто гостював у Герміни Шухевич.

Батько Степана – о. Андрій Бандера походив зі Стрия, з родини рільників. Одружившись з дочкою Староугринівського пароха Володимира Глодзінського, переїхав на Калущину. В оселі Бандерів часто бували активні учасники суспільно-політичного й культурного життя Галичини: посол до Віденського парламенту Ярослав Веселовський, лікар Іван Куровець, скульптор Михайло Гаврилко, брат матері Степана – один із засновників «Маслосоюзу» Павло Глодзінський.

Як Бандера, так і Шухевич у дитинстві були свідками бурхливих подій української національно-демократичної революції в Галичині 1918- 1923 років. Слухали спогади безпосередніх учасників визвольних змагань, що в свою чергу спонукало молодих хлопців до роздумів над причинами поразки, шукати нові шляхи до втілення державницьких устремлінь.

Майбутні провідники націоналістичного руху не бажали бути пасивними спостерігачами, вони шукали можливостей реалізації своїх мрій, готові були до праці на благо України. Першим кроком на політичній ниві для них стала участь у гуртках «Пласту». Шухевич ще гімназистом відвідував пластовий гурток «Ясний тризуб», згодом увійшов до Львівського куреня «Лісові чорти», потім «Чорноморці». Степан Бандера став пластуном також під час навчання у гімназії в Стрию (5-й пластовий курінь ім. кн. Ярослава Осьмомисла, а після матури – у 2-му курені старших пластунів «Загін Червона Калина»).

У 20-х роках виникла підпільна Організація Вищих Кляс Українських Гімназій, яка була покликана гуртувати учнів на святкування заборонених польськими властями революційних річниць, заохочувала молодь вивчати українознавство, допомагала кольпортувати підпільні листівки тощо. Провідними членами Організації були: у Львові – Роман Шухевич і Володимир Янів, у Стрию – Степан Бандера.

Роман Шухевич вступає до Української Військової Організації (УВО) у 1923 р., а в 1925—1929 рр. організовує бойові акції проти польських окупантів. Степан Бандера став членом УВО в 1927 році, окрім того належав до Спілки Української Націоналістичної Молоді, яка згодом стала базою для розгортання мережі ОУН на західноукраїнських землях. Від початку створення Організації Українських Націоналістів (1929 р.) до її лав ввійшли обидва молоді патріоти.

В системі ОУН визначне місце займала Військова референтура. У деяких керівників УВО й ОУН були різні міркування щодо самої структури цих організацій. Загально утвердилась думка, що не слід обмежувати визвольно-революційну діяльність лише бойовими акціями, які успішно здійснювала ОУН, що необхідно розгортати ідеологічно-виховну, вишкільну, широку революційно-політичну діяльність, а таку працю могла виконувати новостворена ОУН. Провідні активісти УВО наголошували, що повинні існувати й далі дві організації паралельно, значна частина націоналістів виступала за повне злиття обох формацій. «Прихильники окремішности й паралелізму УВО-ОУН намагались приєднати на свій бік Романа Шухевича та висунути його як головного представника. Але в нього більше заважило розуміння потреби дальшого розвитку визвольного руху, ніж особисті приятельські взаємини...» «Переломовий етап у розвитку революційно-визвольного руху на західноукраїнських землях закінчився добрим наслідком – повним організаційним, дійовим і ідейним уодностайненням УВО-ОУН...» Фактично злиття організацій було завершене, коли на чолі Крайової Екзекутиви ОУН стояв Степан Бандера: в 1932—1933 рр. він виконував функції заступника крайового провідника, а в половині 1933 р. був призначений на становище крайового коменданта УВО і крайового провідника ОУН на ЗУЗ.

Життєві обставини привели обох молодих націоналістів у стіни Львівської Політехніки: Шухевич став студентом у 1926 році, Бандера у 1928 р., вчились вони на різних факультетах, відповідно – на дорожньо-мостовому й рільничому. Роман Шухевич закінчив студії зі званням інженера в 1934 р., а Степан Бандера захистити диплом не встиг через арешт по справі Перацького. В 1928- 1929 рр. Роман Шухевич переривав навчання через військову службу в польській армії.

Та основну увагу тодішня політична молодь приділяла підпільній діяльності. Роман Шухевич був організатором кількох замахів на польських урядовців-шовіністів. Бойовий референт «Дзвін» (Р. Шухевич) провів цілу серію експропріаційних актів. Особливого розмаху збройні акції ОУН набувають в часі керівництва Степана Бандери. Найбільший розголос мали атентати на радянського консула у Львові Майлова (21 жовтня 1933 р.) і польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького (15 червня 1934 р.). В результаті того, що в руки польської поліції потрапив так званий «архів Сеника», під час Варшавського судового процесу на лаві підсудних опинились 11 осіб, серед них Степан Бандера, якого засудили до смертної кари. На львівському процесі судили 23 українських націоналістів – серед них разом зі Степаном Бандерою був і Роман Шухевич. Вирок був суворий: Крайовому провідникові ОУН – довічне ув'язнення, Шухевичу – 4 роки тюрми (завдяки адвокатському хистові дядька Романа – Степана Шухевича, звинувачення так і не змогло довести безпосередню причетність його до замахів).

На підставі амністії смертний вирок Степанові Бандері було замінено на довічне перебування у в'язниці. Остерігаючись спроб визволення одного з найвизначніших на той час діячів ОУН, поляки періодично переводили його з однієї тюрми в іншу. Дійсно було кілька планів звільнення Провідника, зокрема найбільш резонансним були події у Воронках. Тогочасна преса писала про підкуп в'язничної сторожі. Однак справа зірвалась. Один із охоронців попередив адміністрацію, крім того завадила певна неузгодженість у діях змовників: Роман Шухевич разом з іншими керівниками ОУН виступав за визволення Степана Бандери, але були й такі, що вважали цей план занадто ризикованим (зокрема, Лев Ребет – тодішній Крайовий Провідник).

Роман Шухевич вийшов на волю у зв'язку з амністією в 1937 р., покарання він відбув у тюрмі, а потім у концентраційному таборі «Береза Картузька». У лавах ОУН на західноукраїнських землях у цей час назрівало невдоволення стилем керівництва, бездіяльність наступника С.Бандери на посту Крайового Провідника – Льва Ребета. «Тоді провідний актив... виявив бажання, щоб Крайову Екзекутиву ОУН очолив Роман Шухевич...Зрештою, цього прагнули організація і народ. Так само вождь ОУН, сл.п. полк. Євген Коновалець, гаряче бажав, щоб провідником ОУН на західноукраїнських землях став Роман Шухевич, якого він цінив дуже високо, мав до нього повне довір»я і симпатію..." Внаслідок непорозумінь ця кадрова зміна тоді не відбулась. На чолі КЕ ОУН стали спочатку Тураш, а потім Тимчій – Лопатинський, але, як вважав С.Бандера, «саме рішення про те, що Роман Шухевич мав стати провідником Крайової Екзекутиви, мало вирішальний вплив на дальший розвиток Організації і її діяльності... Злам був доконаний... Замість кволости, застою, внутрішнього замкнення і неактивності назовні мусів прийти новий курс, який заступав і уосібнював Роман Шухевич: рішуча, динамічна активність, бойовий широкий розмах у революційній діяльності, безкомпромісовість і прямолінійність у самостійницькій політиц, ідеологічна чистота і чіткість, а передусім правда, себто, однозгідність діла зі словом, виметення фразеологічного баламутства.»

Вже в 1938—1939 рр. він став одним із натхненників й безпосередніх організаторів героїчної боротьби за волю Карпатської України. Згодом С.Бандера писав: «До праці й боротьби за державу Карпатської України, так само, як перед тим і після того, до боротьби на інших територіях української землі, Роман Шухевич став як перший із перших. Керувала ним свідомість, що боротьба українського народу за свою волю, за державну незалежність і за соборність – є одна і неподільна.»

Саме розходження щодо становища ОУН в цьому питанні стали однією з причин розколу ОУН в 1940 році. У протистоянні Бандери і Мельника Роман Шухевич став на боці першого, хоч спочатку, за словами Івана Кедрина-Рудницького, разом із Бойдуником пропонували полковника на Голову ПУНу. Очевидно позиція Андрія Мельника в тодішній політичній ситуації, а головне – стосовно Закарпаття, змусила Шухевича змінити свою думку щодо наступника Євгена Коновальця.

І Степан Бандера і Роман Шухевич були учасниками II Надзвичайного Великого Збору ОУН, на якому було затверджено акт від 10 лютого про створення Революційного Проводу ОУН, обидвох мельниківці засудили заочно до смерті. В тому ж 1940р. Р.Шухевич став Крайовим провідником на західніх окраїнних землях замість Мирона-Орлика, працював, за погодженням із С.Бандерою, за двома напрямками: «по-перше- щоб розбудовою і піднесенням усіх ділянок національного життя дати тривкий вклад у розвиток тієї частини українського народу, яка впродовж цілої історії захищала український стан посідання на західніх кордонах..., по-друге – створити на західніх рубежах української землі довгим поясом уздовж кордону большевицької окупації міцне кадрово-організаційне допоміжне запілля для боротьби ОУН на матірних землях і для підготовки кадрів до широкого розгорнення визвольної боротьби в усій Україні в дальшому розвитку, зокрема у зв»язку з воєнними подіями. Праця на обидвох цих ділянках була повністю успішною і за півтора року дала поважні наслідки, що виявились потім у двофронтовій боротьбі ОУН під час німецько-большевицької війни та в пізнішій боротьбі Закерзонської України в 1945—1948 роках."

Ще одним напрямком діяльності у надзвичайній вазі якого були переконані і Степан Бандера і Роман Шухевич була підготовка, напередодні великої війни, військових кадрів ОУН. «Військові вишколи відбувались конспіративно. Вони давали переважно теоретичне знання, але мало давали практичного військового вміння, яке можна набути тільки у війську, в полі, зі зброєю. Тому ОУН використовувала нагоди заповняти своїми членами військові, озброєні відділи за таких умов, з яких не виникали жодні політичні чи військові зобов»язання, а які давали змогу проводити повновартісні військові вишколи. Такою формою були, між іншим, вартівні відділи". Через один із таких відділів пройшов неписьменний син коваля, земляк зі Старого Угринова і співв"зень Степана Бандери, командир Першої сотні УПА на Волині Григорій Перегіняк («Коробка-Довбешка»). Надалі Шухевич був активним учасником подій: створення Дружин Українських Націоналістів (батальйони «Нахтігаль» і «Роланд»), ввійшов до Державного Правління на чолі з Ярославом Стецьком проголошеного Актом 30 червня у Львові. Вояки ОУН, після німецьких репресій проти українських націоналістів, арешту Степана Бандери, відмовились присягати на вірність рийху, батальйони були розформовані, а в майбутньому стали кадровою основою Української Повстанської Армії, яку з серпня 1943 року очолив Тарас Чупринка (Роман Шухевич).

Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН, що вперше відбувся на українських землях, обрав Романа Шухевича Головою Бюро Проводу ОУН. В логічному розвитку постанов Великого Збору було створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) всеукраїнського політичного представництва на чолі з Лозовським (Роман Шухевич). Високо оцінив роль УГВР на чолі з Шухевичем-Чупринкою Ярослав Стецько: «Як голова Генерального Секретаріату УГВР, підпільного уряду України, тим більше мусів зосереджувати в собі риси політика революціонера. Саме це, що в одній особі зосереджувалися: військовий стратег, політичний провідник і державний муж – давало запоруку всестороннього розвитку й росту української національно-визвольної революції...»

Глибоко шануючи Бандеру, погоджуючись з його революційно-політичним курсом, Шухевич поділяв думку, що роздвоєння в націоналістичному русі має небажані в результатах негативи. Він розумів, що УПА хоч і започаткована революційною ОУН – фактично має бути всенародною, всеукраїнською силою. У заяві Головного командування Української Повстанчої Армії від 28 березня 1947 р. сказано: «...УПА понадпартійна. В ній борються усі, кому дорога справа Самостійної Української Держави, без різниці поглядів, політичних переконань і партійної приналежности. Але рівночасно з цим УПА цілком визнає той велетенський вклад, що його внесла ОУН, керована Степаном Бандерою, в справу утворення, зміцнення і розвитку УПА...»

Під час радянсько-німецької війни, коли Степан Бандера перебував у німецькому концтаборі «Саксенгаузен», Тарас Чупринка, хоч ставився з великою повагою до Провідника, визнавав безумовно його авторитет, закликав не викорис-товувати в умовах збройної антифашистської боротьби його ім'я, щоб врятувати від розправи німців. Коли в 1944 р. Бандера вийшов на волю, планувалась їхня зустріч за кордоном, яка через обставини не відбулась, а відправлені для узгодження дій зв'язкові потрапили на засідку й загинули. Тоді ж Степан Бандера надіслав лист до крайового Проводу про технічну підготовку переходу його в Україну. Роман Шухевич рішуче виступив проти з огляду на надзвичайну складність забезпечення охорони в умовах більшовицької окупації.

Тривале героїчне протистояння українських повстанців радянській окупаційній владі мало велике морально-ідеологічне значення. «Широка боротьба ОУН-УПА під проводом Романа Шухевича, під кінець війни... після її закінчення, мала за головну мету поширити ідеї та кличі української визвольної революції серед усього українського народу і серед інших поневолених большевизмом народів...Вони не тільки поширили революційні кличі, способи революційної протибольшевицької боротьби, а також великими масштабами, напругою революційно-повстанських дій показали народові велику силу протибольшевицької революції, переконали в її реальну можливість. Такі самі успіхи мали і партизансько-пропагандивні рейди поза межі України – на Кавказ, Білорусь, Румунію, Мадярщину, Словаччину й Польщу...»

Стратегічною заслугою Р.Шухевича вважав С.Бандера організований і спланований перехід від повстанських акцій до тактики партизанської, а потім чисто підпільної, з особливим наголосом на політично-пропагандивній ділянці. Постійно зменшуються відділи УПА і їх операції, зате зміцнюється підпілля ОУН і її мережа. Провідник Воюючої України Роман Шухевич вимагав від ЗЧ ОУН та інших українських організацій на чужині єдності, об'єднання зусиль в ім'я визволення України.

У 1948р. ЗЧ ОУН увійшла до складу Національної Ради. В той же час загострюються внутрішні суперечності в ЗЧ ОУН, спровоковані комуно-більшовицькою агентурою. Роздори дуже гнітили Бандеру: «Перше основне лихо полягає в тому, що в нашому житті, якщо брати його як цілість, надто багато енергії, сил, уваги і часу пожирають внутрішні фронти, ворожнеча, взаємні поборювання між різними політичними середовищами. Левина частина сучасної внутрішньої боротьби на еміґрації за своєю суттю зводиться до групового суперництва, беззмістовної конкуренції продовження давніх спорів, які в минулому мали істотний політичний зміст, але тепер уже неактуальні, або відстоювання вияловлених абстрактних суспільно-політичних доктрин, відірваних від живої політичної діяльности».

У квітні 1948р. у зв'язку з розходженням у трактуванні взаємовідносин з Краєм, Бандера запропонував Лебедеві перебрати головування, а в грудні 1950р. повністю залишив керівну посаду в ЗЧ ОУН і планував перейти в Україну. Четверта конференція ЗЧ ОУН у травні 1953р. знову обрала Степана Бандеру Головою. Провідну позицію його підтвердила і П'ята конференція ЗЧ ОУН, з того часу всю свою енергію керівник ОУН спрямував на вирішення таких завдань: організування теренів, крайові зв'язки, зовнішня політика.

Зміни в розкладі сил у світі, загострення «холодної війни», давало нову надію українцям. ОУН під проводом Бандери у другій половині 50-х рр. ХХ ст. значні зусилля сконцентрувала на посиленні мережі безпосередньо в Краї, розширення охоплення боротьби на всю Україну. Підготовці до дій у нових умовах було присвячено спеціальний вишкільний курс у 1958р. Групи йшли в Україну. Бандера брав участь у їх підготовці. Наприклад, він придумав спеціальні конструйовані драбини для подолання загороджень на чеському кордоні.

Тісні контакти Бандери і Шухевича зберігались до самої смерті Головного Командира УПА в 1950 р. Про трагічну подію до Проводу ЗЧ ОУН було повідомлено через двох кур"єрів, які «принесли листа від члена Проводу на Українських Землях». Останнього ж власноручного листа від Шухевича Провідник ОУН одержав останніх днів лютого. Хоч С.Бандера мав уже досвід діяльності ворожої агентури від імені підпілля в Україні, та додаткові дані підтверджували достовірність одержаного повідомлення. Сумна звістка з України надзвичайно вразила Провідника ОУН. У зверненні «Друзі – українські націоналісти» Степан Бандери писав: «У цю важку, трагічну хвилину подаючи Вам вістку про те, що сталося, мушу поділитися з Вами невтишним жалем, болем, важкими думами і разом з Вами шукати піднесення з чорного одчаю в одному джерелі потіхи – у вірі в сили народу і в Божу справедливість, яка приведе до Перемоги великої Правди України, перемоги купленої незмірними жертвами.»

Бандера надзвичайно високо цінував внесок Шухевича у визвольні змагання на Україні: «Душа цілого народу зверталася всіма своїми порухами, прислухалась до голосу того, хто безпосередньо стояв на чолі визвольної боротьби, кермував нею на самому підпільному фронті, давав сам собою, своїм життям, трудом і боротьбою недосяжний зразок борця-революціонера, українського націоналіста, підпільника, повстанця, провідника, командира, керманича підпільного, революційного Уряду України...»

Можливо саме активізація антибільшовицької пропагандиської, політичної і практичної діяльності і прискорила смерть Провідника ОУН. Всі заходи безпеки СБ ОУН не врятували Національного Героя України, коли найвище керівництво КГБ і СРСР в особі Шелепіна і Хрущова вирішили ліквідувати його, як загрозу своєму пануванню на Україні. Хрущов у мемуарах писав: « Коли Бандера побачив, що німці і не думають виконувати дані йому обіцянки про уворення незалежної України, він повернув свої проти них, але при цьому не перестав ненавидіти СРСР. Спочатку він став вождем українських націоналістів у західних областях, а пізніше – загальновизнаним вождем українського націоналізму».

Злочин було здійснено руками запроданця Сташинського. Відразу було розгорнуто акцію по дискредитації Бандери і спотворення фактів навколо його вбивства. Українство ж сприйняло сумну звістку як непоправну втрату, яка ще більше скріпила ряди борців за волю Батьківщини.

Отже, взаємини двох провідних діячів ОУН-УПА можуть бути взірцевими у плані порозуміння. Вони співпрацювали на всіх етапах непростої безкомпромісної, майже безнадійної боротьби. У їхніх стосунках не було жодних інших інтересів чи мотивів окрім потреб і цілей «Української Справи». Бандера і Шухевич надзвичайно близькі і різні водночас. На протязі років вони жертовно боролись за Україну, далеко один від одного, діяли в різних площинах: один- політично, інший – зі зброєю у руках, зв"язок був надзвичайно ускладнений і нерегулярний, та ні кордони, ні відстані не могли стати перешкодою, джерелом роздорів. Поки живими були два Провідники визвольний фронт був монолітним, тільки вбивши їх комуно-більшовицька система дістала шанс підірвати єдність лав українських патріотів й немало в цьому напрямку було зроблено у наступні десятиліття шляхом провокацій, інтриг, підкупу і зрад.

Степан Бандера і Роман Шухевич визначні особистості, які стоять поруч із такими символічними для українського визвольного руху постатями, як Симон Петлюра, Євген Коновалець. Усі вони – безстрашні борці за волю рідного народу, за його державність і добробут. Вони не тільки самі ставали в обороні України, закликали до звитяги всіх патріотів, але й віддали життя за Велику Справу, в перемогу якої без¬застережно вірили!

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 6-03-2010 21:32 |  переглядів