Основний інстинкт комуністів

Фракція Компартії єдина з усіх фракцій Верховної Ради отримала від парламенту «буржуазний» автомобіль Toyota Camry для своїх потреб. Хоча лідер КПУ Петро Симоненко вже неодноразово заявляв, що його партія — єдина опозиційна сила до олігархічного режиму (при тому, що комуністам належить ціла низка посад у цьому режимі — в уряді та держкомітетах, включно з Держмитслужбою).

Нічого нового. Ще Джордж Орвелл у романі «1984» геніально показав, як тоталітаризм оголошує війну миром, і робить це міністерство правди.

Колись давно комуністи прийшли до влади, бо пообіцяли мир і землю. Замість миру започаткували терористичну війну з власним народом на кілька десятиліть, а землю вирвали з рук разом із колосками. Про обіцяний комунізм до 1980 року годі й згадувати...

Для багатьох виборців КПУ учорашнє й позавчорашнє замінює сьогоднішнє. Люди згадують свою молодість, піонерські краватки й табори. А партія тим часом паразитує на старечій схильності до ностальгії, на тому, що багато хто із старшого покоління краще пам’ятає свою молодість, ніж те, чим сьогодні обідали. Про моральність такого паразитування мова не йде.

Зрозуміло, що цей шлях веде КПУ не до «світової революції», а до зникнення.

Можна було б на це й не звертати уваги, якби дана партія не була при владі. А найголовніше — якби повсякчас не демонструвала, що її єдиний інстинкт, що зберігся зі «старої» КПРС — органічне, послідовне, нічим не замутнене україноненависництво. Адже КПУ підтримує всі антиукраїнські ідеї, починаючи від федералізації й закінчуючи втратою суверенних повноважень країни в міждержавних об’єднаннях.

І це при тому, що за України нинішні чільні комуністи їдять так, як за СРСР не їли навіть генсеки...

Хоча партійні лідери КПУ запливли «буржуазним жирком», їхні оченята ще раз у раз блимають, м’яко кажучи, нелюбов’ю до країни проживання. Цей «основний інстинкт», судячи з усього, помре разом із цією партією. Хоча інші комуністичні рефлекси, пов’язані з соціальною боротьбою, відмерли вже давно.

Комуністи є, на жаль, цілком чужою силою для України. У Китаї, В’єтнамі комуністичні партії — це партії, які працюють на розвиток цих країн. Навіть у Франції, незважаючи на всі зв’язки з Москвою, Комуністична партія працює на Францію. Навіть лідер КПРФ Зюганов є патріотом Росії, а лідер КПУ — патріотом чиєї держави є?

В Україні були українські комуністи — так звані боротьбисти, але вони були фізично знищені більшовиками на початку 1920-х — у 1930-х рр.

Після захоплення більшовиками влади в Москві й Петербурзі внаслідок Жовтневого перевороту 1917 р. Центральна Рада 20 листопада 1917 р. ІІІ Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.

Більшовицька Росія не могла змиритися з утратою України та її промислових і сільськогосподарських ресурсів. Після невдалого повстання в Києві більшовицький уряд Росії 17 грудня 1917 р. вислав Україні ультиматум. Фактично це було оголошення війни Україні. Невдовзі більшовицька армія почала наступ на Україну. Скликаний у Києві 17 грудня 1917 З’їзд рад селянських, солдатських і робітничих депутатів висловив «цілковиту довіру і свою рішучу підтримку Українській Центральній Раді». Натомість більшовицькі депутати відокремилися від з’їзду й переїхали до Харкова, де 25 грудня 1917-го проголосили створення Народного секретаріату УHP, який насправді був прикриттям для маріонеткової залежності від більшовицького уряду Росії. Тому КПУ починалася як ширма і камуфляж для окупації.

Під час боротьби з українським національно-визвольним рухом 1917—1923 рр. більшовицька Росія використала гасла «інтернаціоналізму» та «класової боротьби проти капіталістів усіх націй» для встановлення свого контролю над Україною. Щоб надати правдоподібності цим гаслам та зменшити український опір загарбанню, більшовицький уряд навіть пішов на тактичні поступки — запровадив українізацію державних установ, ліквідував продрозверстку, запровадив нову економічну політику, яка передбачала часткове повернення до ринкових механізмів і відмову від антиселянського терору.

Такі дії давали свій результат — чимало повстанських командирів у критичний час протистояння під упливом більшовицьких гасел ставали на бік «червоних», значна частина населення України була пасивною під час визвольних змагань 1917—1923 рр., а частина допомагала ворогу.

Примітно, що практично всі «українські» більшовики, що допомагали Москві встановлювати контроль над Україною, були вбиті в 1930-х роках, включно з Юрієм Коцюбинським, Християном Раковським та безліччю інших.

Як казав свого часу Юлій Цезар, «я люблю плоди зради, але не люблю зрадників».

Репресії більшовиків на території України мали виразно антиукраїнський характер. Захопивши Київ 1918 р., більшовицькі загарбники розстріляли тисячі людей просто за те, що ті говорили українською мовою, носили український національний одяг або зберігали українську літературу, портрети Т. Шевченка тощо.

За час більшовицького терору в 1918—1923 рр. органами ЧК було вбито сотні українських діячів культури, серед яких світовий класик духовної музики композитор Микола Леонтович, автор колядки «Щедрик», відомої у світі як Carols of the Bells, видатний художник Олександр Мурашко, автор низки картин, що стали візитною карткою українського мистецтва ХХ ст., та десятки інших.

Кожен куточок України має свою історію зруйнованих церков та спаплюженої людської пам’яті.

У 1930-х рр. було висаджено в повітря унікальні за історичним значенням старовинні собори Києва, Чернігова, Переяслава, Новгорода-Сіверського та сотень інших міст України. Зокрема, у Києві 1936 р. було пограбовано й висаджено в повітря Михайлівський Золотоверхий собор, збудований на початку ХІІ ст. великим князем Святополком Ізяславичем на честь перемог над кочовиками. Унікальність собору — в його величині й багатстві оздоблення, зокрема в мозаїках, неперевершених за майстерністю у Східній Європі. На всій території Київської Русі відомо про наявність настінних мозаїк лише у восьми храмах, шість з яких були споруджені в Києві, а два — в Переяславі на Київщині. З них Михайлівський Золотоверхий — найпізніший за часом. Мозаїк у ньому було, звичайно, набагато більше. Зірвані з Михайлівського собору фрески та коштовності було відправлено до Ленінграда. Серед багатьох реліквій храму виділялася рака святої Варвари (32 кг срібла), подарована гетьманом Іваном Мазепою, яку було вивезено до Росії. Більшовицький уряд планував знести й знаменитий Софійський собор у Києві, збудований ще в ХІ ст. великим князем Ярославом Мудрим. На місці зруйнованих Михайлівського та Софійського соборів планувалося створити квартал урядових будівель. Тих українських учених, які виступали проти руйнування українських святинь, репресували. Зокрема, видатного українського мистецтвознавця й археолога Миколу Макаренка (1877—1936 рр.) за його мужню позицію в обороні Михайлівського Золотоверхого було вивезено до Казані й розстріляно.

У 1922—1934 рр. більшовицький уряд провів низку каральних заходів проти кобзарів — митців українського середньовічного лицарського співу. Українські національні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру — було оголошено «націоналістичними». Органи НКВС заарештовували кобзарів прямо на вулицях або в домівках та репресували, переважно розстрілювали.

З 1926 р. починається боротьба з українізацією, незадовго до того проведеною з метою відволікти українців від повстанського руху та зміцнити становище радянської влади в Україні. Ті партійні й державні кадри, які щиро повірили в українізацію, гасла інтернаціоналізму та рівності націй, бралися під контроль каральними органами. Впродовж 1930-х рр. вони були розстріляні або закатовані.

На початку 1930-х рр. на території Української Соціалістичної Радянської Республіки було заарештовано й здебільшого розстріляно або відправлено в концентраційні табори десятки тисяч представників інтелігенції. До звільнення й реабілітації з них дожили одиниці.

На початку 1930-х рр. було відновлено практику захоплення заручників каральними органами з числа ДПУ (Державне політичне управління) та міліції. Це робилося з метою вимагання у селян виконання доведених до них обсягів хлібозаготівель. Така практика використовувалася більшовиками ще під час проведення продрозверстки в 1918—1921 рр. На початку 1930-х рр. у заручники захоплювали, як правило, дітей або підлітків. Батьки й родичі віддавали за їхнє повернення останнє, прирікаючи свої родини на загибель від голоду. Ті заручники, кого родичі не могли викупити, зникали. Як правило, їх страчували. Практика захоплення владою заручників була масовою й застосовувалася в тисячах сіл.

На початку 1930-х рр. посилилася політика масового виселення родин «класових ворогів» — сільської й міської верхівки, яка мала авторитет та була визнана владою потенційно небезпечною за здатність організувати опір. У 1930—1931 рр. з України у Сибір було виселено 63 817 сімей, переважно заможних селян, священиків, родин учасників українських повстань 1920-х рр.

Тотальним був удар по Українській автокефальній православній церкві, заснованій 1920 року.

Страти її священиків почалися в 1926 р. До 1937 р. репресії зачепили практично всіх священиків УАПЦ без винятку та поширилися на віруючих цієї церкви. Було закатовано престарілого митрополита УАПЦ Василя Липківського (1864—1937 рр.). Інші релігійні громади в Україні й СРСР теж зазнавали переслідувань, але не таких тотальних, як УАПЦ. Українська церква розглядалася більшовиками як подвійна загроза — й як релігійна організація, що підважує ідеологію матеріалізму та панування влади, й як осередок духовного життя українців — головної внутрішньої небезпеки імперії. Жертвами антицерковного терору, спрямованого проти УАПЦ, стали десятки тисяч осіб.

Для пришвидшення процедури репресій та розстрілів у СРСР 1930 року були засновані «трійки», які були ширмою неіснуючої законності. До їхнього складу входили начальник управління ОДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У. «Трійки» існували в усіх обласних центрах України. Такий каральний апарат виносив вироки практично без свідків, без захисту, без ознайомлення з кримінальною справою й навіть без підсудного. Вони часто навіть не бачили підсудних, засуджували їх, замучених тортурами, заочно.

Як правило, розстріли виконувалися у дворі будь-якої установи ВЧК/ДПУ/НКВС. Розстрілюваних виводили з підвалу вночі, засліплювали фарами вантажівок і відкривали по них вогонь, або розстрілювали після тортур по одному. Страти відбувалися навіть посеред міст, коли гуркіт заведених автомобільних моторів заглушував постріли.

Наказом НКВС від 15 серпня 1937 р. при арештах вимагалося заарештовувати й дружин репресованих за окремими статтями.

«Норми» на арешти громадян централізовано спускалися зверху: з Москви наперед давали вказівку, скільки точно «контрреволюціонерів» та «націоналістів» має бути заарештовано й засуджено за визначеними статтями. На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і II категоріями (І — на розстріл, II — на ув’язнення, як правило, у співвідношенні 3 до 1). У разі невиконання «плану» часто страчували самих виконавців, а тому вони намагалися його «перевиконати», заарештовуючи безневинних людей. З місць керівники каральних органів часто надсилали звіти про перевиконання лімітів, особливо за І категорією, й прохання про їхнє збільшення.

Виключною масштабністю відзначалися репресивні заходи НКВС у першій половині 1938 р. для ліквідації кадрів «широкого підпілля Українського націоналістичного центру». До складу цього центру нібито входили підпільні центральні комітети, об’єднані в «блок українських демократичних партій». У процесі ліквідації «націоналістичного центру» лише за перше півріччя 1938 р. було заарештовано 24 233 особи.

Поза межами України, в СРСР — на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених українцями, у 1930—1937 рр. було повністю згорнуто українізацію. Були ліквідовані українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети та видавництва. Абсолютна більшість українських національних діячів у цих регіонах були репресовані. На Кубані ця політика супроводжувалася геноцидом українського населення, де в населених українцями регіонах Голодомор проводився так само, як і в Україні — з огородженням цих регіонів військами та вилученням у населення всіх харчів, а не лише зерна. Внаслідок Голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців на Кубані зменшилася з 61,5% 1926 року до 4% у 1930-х рр.

У 1932—1933-х рр. Кремль організував в Україні наймасштабніший Голодомор. В Україні, яка володіє до 40% світового чорнозему, було вбито голодом кілька мільйонів людей, переважно українців. На місця вимерлого українського населення почали централізовано переселяти мешканців інших регіонів СРСР.

Станом на середину 1920-х рр. в Україні було більше тисячі письменників. До 1938 р. в Україні виходили друком твори 259-ти українських письменників, після 1938 р. — лише 36-ти. З 223-х письменників, які припинили свою діяльність, лише семеро померли своєю смертю, решту було розстріляно або заслано до концентраційних таборів.

«Червоно-коричневі» — це не просто метафора. Більшовицький режим заплямував себе співпрацею з нацистською Німеччиною. Після приходу до влади в Німеччині Адольфа Гітлера в 1933 р. радянсько-німецькі зв’язки лише посилилися. Москва допомагала Німеччині у відновленні та навчанні німецьких збройних сил, постачала сировину для виробництва озброєнь. Пакт Молотова — Ріббентропа був ратифікований 31 серпня 1939 року одночасно Верховною Радою СРСР і Рейхстагом Німеччини. Фашистська Німеччина заручилася союзництвом із боку Москви й почала Другу світову війну. У той же день, 31 серпня, Гітлер підписав секретну директиву № 1 про початок війни з Польщею.

Радянсько-фашистський союз мав украй згубне значення не лише для Європи та свободи європейських народів, а й для народів Радянського Союзу, оскільки початок війни в Європі означав наближення фашистського нападу на СРСР. Радянсько-фашистський союз викрив близькість природи режимів фашистської Німеччини й СРСР, заснованих на геноциді та терорі.

За радянських часів в Україні культивувалося забуття історії України, підміна її реальних подій радянськими звітами про з’їзди партії, виробництво чавуну, сталі й т.ін., так, ніби на українській землі за всю її тисячолітню історію не було нічого цінного чи вартісного. Владою цілеспрямовано культивувався комплекс меншовартості українців, який при належному знанні історії України не мав би жодного шансу на існування серед українців.

Для дискредитації української мови, культури й історії та прищеплювання меншовартості застосовувалися фальшиві ідеологічні штампи (про Київську Русь як колиску трьох народів, про те, що Москва є «старшим братом» Києву, що українці з’явилися лише в XIV ст. тощо). Крім того, для дискредитації України вживалися й очевидні провокації. Так, найбільш потворний радянський мікроавтомобіль було названо «Запорожцем», у той час як для поколінь українців це слово означало еталон гідності й достоїнства. На батьківщині Тараса Шевченка в Черкаській області районний притулок для розумово неповноцінних дітей було організовано в с. Шевченковому (де Тарас Шевченко мешкав із двох років), а обласний — у містечку Шевченковому.

У ЦК КПРС проводилися спеціальні наради для боротьби з так званим українським поетичним кіно. Український кінематограф практично зникав.

Політика керівництва СРСР щодо України полягала в цілеспрямованих діях на знищення України як етнополітичної цілісності та українського народу як носія національної самосвідомості з метою навічного закріплення території України під владою Москви. Імперія не могла змиритися з утратою такої великої й стратегічно розташованої території, яку має Україна, та її матеріальних ресурсів. Із цією метою український народ намагалися навічно позбавити права на свою країну, а в перспективі — знищити, попередньо використавши в інтересах імперії його енергію та людські ресурси. Українці, щоб бути успішними, а часто й просто вижити, були поставлені в такі умови, що мусили відмовлятися від своєї Батьківщини, культури, материнської мови й історії.

Останні десятиліття існування Радянського Союзу в Україні здійснювалася антинаціональна політика, основним завданням якої було поступове і планомірне знищення української мови й культури. Процес русифікації охопив усі без винятку сфери духовного життя українського суспільства. Процеси денаціоналізації були настілки стрімкими, що лише отримавши незалежність, український народ отримав шанс зберегтися.

До більшовицької революції Україну за темпами приросту населення порівнювали з Китаєм. В Україні була колосальна народжуваність. І ніщо вже не могло зупинити рух України до зміцнення українського народу як основи своєї державності, крім геноциду.

Більшовиками було фактично загнано в рабство, повернуто в кріпацький стан абсолютну більшість населення країни. Під час радянізації справді відбулося певне навчання грамотності. Але це навчання грамотності — знову ж таки, показник тієї деградації, якої Україна зазнала за часів імперії. Тому що в ХVІІ столітті в Україні приблизно 60% було письменних людей, наприкінці ХІХ століття, тобто в той час, коли всі народи в Європі розвивалися, ми зазнали жахливої деградації, й в Україні стало лише 15% письменних.

Коли Україна була незалежною, вона мала й освіту, й економіку, й розвиток населення. Коли Україна потрапляла в імперську кабалу, вона зразу деградувала. Переписи 1740—1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини (це три з половиною нинішні області) було понад тисячу шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. 1800 року українських шкіл не стало. Результати національного гноблення кардинально позначилися на стані освіти в Україні: перепис 1897 р. показав, що в Україні стало, повторюю, менш ніж 15% письменних.

День більшовицького перевороту 7 листопада — це день, коли зогнила імперія взяла собі нову, червону маску. Вона перемаскувалася і змогла протягнути ще цілих 70 років.

Під час помаранчевої революції 2004 року люди посміхалися одне одному, тому що розуміли, що роблять добру справу. Хоча в Києві постійно перебувало на 300 тисяч людей більше, ніж зазвичай, за даними МВС, злочинність скоротилася на 30%. Під час Жовтневої революції масові вбивства стали нормою. Злочинність і безпритульність процвітали десятиліттями, країна була буквально потоплена у крові.

Комуністи говорять, що збудували велику країну. Якби вона була така велика, то вона так легко не розвалилася б у 1991 році. Але країна була збудована на страху. Як тільки страх було знято, вона, як шагренева шкіра, розвалилася на шматки.

Величезна кількість європейських держав значно успішніше індустріалізувалася і виробляла продукцію без жодних катаклізмів, без убивств мільйонів — до прикладу, Фінляндія, якій вдалося відбитися від більшовицьких обіймів у 1918 і 1939—1940-му і яка нині є однією з найрозвиненіших країн Європи. Ці країни, індустріалізовані без знищення мільйонів, виробляли продукцію, значно якіснішу й кращу, ніж у Радянському Союзі. А СРСР стояв натовпами у чергах, аби купити результати їхньої нереволюційної роботи. Це приниження радянської людини перед імпортом було свідченням абсолютної неконструктивності й нездатності тієї Жовтневої революції до будь-якої продуктивної праці немілітарного характеру. На те, щоб забезпечити весь економічний організм, не була здатна ніяка комуністична влада — ніякі накази, рабство й репресії.

Нині комуністи стверджують, що сприяли виникненню України. Але у визнанні України комуністичний рух ішов за українським народом, а не створював для українського народу якісь можливості. Лев Троцький сказав, що українські повстанці відтягнули на себе втричі більше радянських військ, ніж уся Антанта. Нам не дарували ці кордони. Ці кордони нам змушені були дати у відповідь на самовіддану й надзвичайно трагічну боротьбу кращих синів і доньок українського народу.

Після такої історії виникає закономірне питання: коли новий Нюрнберг?

Ще вчора комуністи — войовничі безбожники, що підтримували знищення храмів і розстріли священиків, а сьогодні, не змигнувши оком, перекинулися в прихильники «канонічного православ’я». Ще вчора приватна власність була для них утіленням соціального зла і смертельним гріхом, а сьогодні вони самі жадібно хапають усе, що погано лежить. Найгірше, що й решта правлячої верхівки банально не змогла придумати свою ідеологію й вирішила пристосувати для своїх потреб окремі шматки радянської.

Нинішні очільники КПУ — люди цілком буржуазні. З рябчиками, ананасами, заводами та яхтами замість застарілих пароплавів. Приватна власність, «експлуатація людини людиною» — все це очільники комуністів добре засвоїли.

Як колись дотепно сказав один нинішній віце-прем’єр: «Я не розумію, який саме із заповітів Маркса — Енгельса — Леніна допоможе втілити очолювання комуністами «Укрспирту»?»...

Тому, дивлячись на чергових представників КПУ на телеекрані, мимоволі ставиш запитання: на кого вони більше схожі — на «мальчишів-кібальчишів» чи, швидше, «плохишів», які щойно «злопали» чергову діжку варення, поцупленого в трудового народу ненависної їм країни?

Олександр Палій, кандидат політичних наук, газета «День»

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 15-10-2011 11:24 |  переглядів