Що з тобою, Україно?

Наша держава зараз схожа на повітряну кулю, що втратила попутний вітер. Гарячий козацький дух все ще тримає нас на висоті; своя земля, культура, традиція забезпечують міцність конструкції літального апарату. Але невизначеність напрямку руху та щільний туман навколо викликають таке відчуття, що ми вже не команда повітроплавців і навіть не пасажири, а заручники стихії, вітру, що несе нас невідомо куди.

Влада все більше нагадує флюгер, що з гучним вереском повертається в різні боки, не зсуваючись з місця. Навіть єдиний реальний центр влади в країні, Президент Віктор Янукович, публічно визнав безсилість свого політичного режиму перед «саботажем реформ» на 2/3 від запланованого обсягу. Це зайвий раз демонструє непослідовність правлячого угруповання. Олігархічне оточення глави держави планувало «будувати нову країну» без чіткого бачення стратегії розвитку. «План реформ», аби-як змальований відповідно до міркувань тактичної вигоди, повністю знецінився і перетворив слово «покращення» на жарт та лайку в народному фольклорі.

Не секрет, що з 2010 року в Україні зник поділ влади на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову – що існував у 2005—2009 рр. у зв’язку з послабленням президентської вертикалі. Адже наш державно-адміністративний устрій від самого набуття незалежності будувався «під Президента»: саме Президент, виведений з політичної системи стримувань і противаг і поставлений над законом, визначає формат політичної еліти та порядок денний. Парламент виконує дорадчі функції при Президенті, уряд виконує доручення Президента, судова система де-факто на чолі з призначеним Президентом Генеральним прокурором пристосовує правові та державницькі традиції суспільства до президентської політики, а представники Президента (пізніше названі головами обласних адміністрацій без зміни суті їх діяльності) забезпечують реалізацію політики Президента на місцях.

Але Президент не є людиною, що може реалізувати власні задуми. Він – зразковий пристосуванець, що вміє подати схід сонця як свою особисту заслугу та повісити провину на злочинну опозицію за всі прориви каналізації. Саме такий «керманич» «державної машини» біля декоративного «пульту керування» влаштовує можновладців, що обрали його своїм Президентом та підтягнули на вибори голосувати за нього або, принаймні, проти всіх інших мільйони лояльних робітників своїх підприємств, бюрократів і активістів своїх установ та громадських організацій, вояк своїх силових підрозділів. Ці можновладці звикли владарювати за рахунок обману дурного простолюду. Поки в народі вважається, що надто розумним бути погано, доти демагогічна «державна машина» літатиме туди-сюди над болотом до першої ж блискавки, що продирявить повітряну кулю та остаточно скине в багнюку нашу батьківщину.

Під уявним проводом декоративного Президента, він же – цап-відбувайло, «державна машина» зайнята підгодовуванням з ложечки злиденного, лінивого та безкультурного населення, все «народовладдя» якого полягає у варварській звичці шантажувати владу перспективою бунту, бійок та безладів, вимагаючи незаслужені блага: безкоштовну освіту, медицину, житло, хліб та розваги. В обмін на бездумну любов до «батька нації» або, частіше, лякливу лояльність до нього народ отримує бажану «халяву»: тюрму замість школи, хоспіс замість медицини, конуру замість житла, об’їдки замість хлібу і дурман замість розваг. При цьому всі, хто щось будує власними руками, зобов’язані платити відступні друзям Президента, допомагати цивілізаційному самогубству решти населення, або все створене власними руками буде розтоптане чи відібране за нелояльність до «народовладдя» брехливої демагогічної халявократії.

Слід облишити всяку надію на те, що політики та глобальні корпорації спроможні вирішити економічну кризу і забезпечити добробут населення. Не можна вірити нікому, хто закликає об’єднатися без розумного задуму, просто заради об’єднання, щоб показати «силу» стихії сліпого натовпу в протесті заради протесту або самонавіюванні заради самонавіювання. Маємо керуватися власним розумом, а не лояльністю до дутих авторитетів, що дискредитували себе пустими обіцянками. Спілкування між людьми має сенс лише тоді, коли приносить задоволення від обміну особистими думками і закінчується створенням нормальних, рівноправних та зрозумілих договірних відносин між людьми на чітких прозорих умовах, без торгівлі котами в мішку.

Добробут треба заслужити, збудувати своїми руками з допомогою тих людей, яким ви допомогли, допомагали у минулому або точно можете допомогти в майбутньому. Добробут треба правильно задумати, обмежуючи свої потреби тим, що дійсно може принести щастя, а не першими-ліпшими позивами шлунку чи інших частин тіла. Тільки холоднокровні черв’яки та змії живуть заради втамування голоду, представляючи з себе суцільний шлунок.

І, оскільки щастя у кожного своє, задум добробуту також має бути індивідуальним у кожної людини, оскільки не може бути стандартизованого «соціалістичного» щастя для всіх людей. А знання про те, як будувати своє щастя, мають бути загальнодоступними та коштувати розумну ціну, що відповідає їх реальній вартості, а не амбіціям самозванних тиранів та демагогів і їх придворних мудрагелів та шутів.

Що з тобою було б, Україно, коли б раптом козацький дух особистої самостійності, хазяйновитості, самоврядування поступився плазуванню перед обіцяльниками мани небесної та голодними потягами когось вкусити, знайти на стороні та розтерзати «винних» за нашу власну безініціативність? Цього не буде!

Ми – хазяї свого життя, розумні та щедрі, помірковані та співчутливі, терпимі до стриманого інакодумства, нетерпимі до агресивних спроб завоювати нашу свідомість та навіяти нам чужі думки і потреби, перетворити людей на голодних та неграмотних рабів, що не можуть дати раду собі без рабовласницького кнута з пряником. Майбутнє за людьми, що володіють собою.