Чотири диктаторські закони Петра Порошенка

Однією з визначальних ознак, що виражають суть держави України як правової, є те, що будь-який закон має відповідати конституційним положенням в їх системному зв’язку. Такий концептуальний підхід є особливо необхідним, якщо дії законодавця стосуються прав людини і громадянина, оскільки держава (всі її владні інститути) відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов’язком (частина друга статті 3 Конституції України).

Інститути державної і самоврядної влади, що виконують функції регулювання різних аспектів суспільного життя, вчиняють компетенційні дії, постановляють нормативно-правові акти чи акти індивідуальної дії або вдаються до бездіяльності, тобто не виконують (саботують) покладені на них правомочні зобов’язання. Вказана діяльність будь-якого органу влади, посадових і службових осіб стосується прав і обов’язків людини і громадянина, які можуть вважати, що суб’єкти владних повноважень внаслідок своїх рішень, дій чи бездіяльності порушують чи не забезпечують реалізацію їх прав або встановлюють непередбачені для них законом обов’язки. Саме тому демократично розвинуті суспільства тих країн, в яких проголошено побудову правової держави, встановлюють конституційні та законодавчі гарантії й утворюють різноманітні механізми захисту прав людини.

Конституцією України встановлено:
—   ч. 2 ст. 8, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй;
—       ч. 2  ст. 22, Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані;
—    ч. 3 ст. 22, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

12-14 серпня 2014 року Президентом України Петром Порошенком були підписані ряд взаємопов’язаних законів які комплексно обмежують та позбавляють громадян їх прав та свобод, порушують  Конституцію України та норми і принципи міжнародного права:

1.        Закон України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі проведення антитерористичної операції» № 1631-VII від 12 серпня 2014 року (далі також – Закон 1631-VII), яким передбачено делегування функцій судів органам прокуратури та тримання під вартою на строк до 30 діб;
2.    Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» щодо превентивного затримання у районі проведення антитерористичної операції осіб, причетних до терористичної діяльності, на строк понад 72 години» № 1630-VII від 12 серпня 2014 року (далі також – Закон 1630-VII), яким передбачено затримання на строк понад 72 години до 30 діб та превентивного затримання, інститут який не існує в чинному українському законодавстві і який суперечить засадам українського судочинства;
3.    Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» щодо створення військових прокуратур» № 1642-VII від 14 серпня 2014 року (далі також – Закон 1642-VII), яким відновили військову прокуратуру, яка фактично відповідно до покладених на неї функцій згідно до положень Законів1630-VII та1631-VII  стає «головним порушником» конституційних прав і свобод громадян;
4.    Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про міліцію» щодо умов застосування сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї у районі проведення антитерористичної операції» № 1633-VII від 12 серпня 2014 року (далі також – Закон 1633-VII), за яким міліція приймаючи участь в АТО стає разом з СБУ відповідно до Інструкції «про порядок превентивного затримання у районі проведення антитерористичної операції осіб, причетних до терористичної діяльності, та особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі проведення антитерористичної операції» затвердженої спільним наказом СБУ, МВД і ГПУ  № 872/88/537 від 26.08.2014 року стає виконавцем порушень конституційних прав і свобод громадян.

Враховуючи, що дія законів пов’язаних між собою є єдиним комплексом заходів по обмеженню та позбавленню громадян їх прав та свобод, виникає необхідність  комплексного аналізу зазначених порушень.

Права,  свободи  та  обов'язки  людини  і  громадянина містяться в ст.ст. 21-68 Конституції України. Відповідно п. 3 Рішення Конституційного Суду України у справі N 1-7/99 від 9 лютого 1999 року N 1рп/99  у  розділі  II «Права,  свободи  та  обов'язки  людини  і  громадянина», в якому закріплені конституційні права,  свободи  і  обов'язки  насамперед людини  і  громадянина  та  їх гарантії.  Про це свідчить як назва цього розділу,  так і  системний  аналіз  змісту  його  статей  та частини другої статті 3 Конституції України.

Відповідно до ч.1 ст. 64 Конституції України, Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Такі випадки визначені в ч. 2 ст. 64 Конституції України, В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

1. Конституція України передбачає дві виключні умови за яких можливо обмеження прав і свобод громадян воєнний або надзвичайний стан і не містить, як такої умови для обмеження прав і свобод антитерористичної операції, а отже припис ст. 615 КПК України та ст.ст. 14, 15.1 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом»  на проведення антитерористичної операції, як умову для обмеження прав і свобод громадян є порушенням ст. 64 Конституції України.

2. Приписом ст. 615 КПК України та ст.ст. 14, 15.1 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» передбачено,  запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк до 30 діб, Конституція передбачає, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися «окремі» обмеження прав і свобод не можуть бути обмежені права і свободи передбачені зокрема ст. 29 Конституції України. Ч. 3 ст. 29 Конституції України визначено, що: «У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.». Враховуючи, що норми Конституції є нормами прямої дії і Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції) зазначений припис про 30 діб замість 72 годин є порушенням Конституції.

3. Приписом ст. 615 КПК України, передбачено  у разі неможливості виконання у встановлені законом строки слідчим суддею повноважень…ці повноваження виконує відповідний прокурор, це суперечить ст.ст. 124 Конституції України, яка забороняє делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами. (Не відповідає завданням покладеним на органи прокуратури п. 1-5 ст. 121 Конституції України. Порушує право на оскарження в суді відповідно до ст. 55 Конституції, яке не може бути обмеженим за жодних обставин).

4. Крім порушення норм Конституції України ст. 615 КПК України та ст.ст. 14, 15.1 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом»  порушується  підпункт c пункту 2 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою визначено, що законний арешт або затримання особи, здійснене з метою до провадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.  Необхідно зазначити , що пункт  3 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження, тобто допускає можливість делегування функцій судів, але це суперечить українському законодавству ст. 124 Конституції України, яка забороняє делегування функцій судів.

5. Відповідно до приписів  ч.2  ст. 22 Конституції України, Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані та ч. 3 ст. 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Зважаючи на порушення ст. 615 КПК України та ст.ст. 14, 15.1 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом»  ст.ст., 8 29, 55, 64,121, 124 Конституції, порушення ст. 22 Конституції є очевидним.

У правових стосунках суб’єкта владних повноважень з людиною, особливо якщо ініціатива щодо обмеження або позбавлення її певних прав належить носіям влади, держава зобов’язана створити максимально повні, а не „урізані“ умови захисту прав саме людини. Законодавець вказаними змінами зробив навпаки — звузив обсяг права людини і громадянина на скаргу, яке існувало раніше, чим порушив застережувальні приписи частини третьої статті 22 Конституції України,

Верховна Рада України має право законом змінювати раніше встановлене законодавство, але це її право не є абсолютним — воно обмежене положеннями Конституції України, які встановлюють їй межі можливого (про це докладно зазначено в абзаці четвертому пункту 1, пункті 2 Окремої думки судді Конституційного Суду України Шишкіна В.І.Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011). Звичайно можна виправдати дії законодавців надскладною ситуацією в країні яка фактично знаходиться в стані війни, але зазначена ситуація передбачена ч. 2 ст. 64 Конституції України, до того ж таке виправдування дій законодавця має шкідливі наслідки, тому що відкриває йому шлях для нехтування імперативним приписом частини третьої статті 22 Конституції України, При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. За таким підходом законодавець може трансформовувати і навіть фактично скасовувати будь-які права людини, визначені Конституцією України.
Статтею 3 Конституції України визначено, що Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Найбільшою загрозою чотирьох законів є те, що всі вони фактично невілюють дію ст. 3  Конституції, як такі, що несуть загрозу не тільки правам і свободам, а життю, здоров’ю, безпеці,  честі і гідності людини. Отже є такими, що порушують загальні засади Конституційного устрою і тому недопустимими в сучасному цивілізованому суспільстві.

В зв’язку з вище викладеним, враховуючи те, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» район проведення антитерористичної операції  -  визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби,  будівлі,споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають  до  них  і  в межах яких проводиться зазначена операція (немає чітких меж в просторі). Та те, що режим у районі проведення  антитерористичної операції – особливий порядок, який може вводитися в районі проведення антитерористичної операції на час  її проведення (немає чітких меж в часі). Вказує на фактичне поширення дії Законів на всю територію України на невизначений термін, тому приведення зазначених Законів в відповідність до норм Конституції є не просто доцільним, а необхідним враховуючи складні реалії Українського сьогодення.

Андрій Древицький, ГО «Євролідер»

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 11-11-2014 17:43 |  переглядів