Російські окупанти різали по живому і присипали сіллю. Три розповіді про війну. 2 фото.18+

Я разом із Наталією Зиковою, волонтером, зайшла у непримітний скадовський дворик, щоб почути від гостей, як їм відпочивається.

Три родини приїхали на кілька днів до Скадовська за волонтерською програмою із Кіровоградщини. Купалися у морі, засмагали, а того дня подалися за крабами. І дійсно, коли ми прийшли до них у гості, діти гралися, жінки та чоловіки варили крабів, яких наловили чималенько, сперечаючись, чого і в якій пропорції класти до каструлі.

Нарешті велика миска із паруючими рожевими морепродуктами посіла головне місце за столом. Але про крабів усі забули, бо хлопці почали розповідати свої історії.

Історія перша. “Різали по живому і присипали сіллю”

Сашкові 28. Його тіло у великих шрамах – довгі горизонтальні і вертикальні смуги на боці та спині й один – спереду, на всі груди. Це – свідчення його катування в підвалі так званої донецької народної республіки (рука не піднімається писати цю нісенітну назву з великої букви).

Олександр розповідає просто про те, що з ним сталося:

— Пам’ятаєте, денеерівці збили під Донецьком два українських літаки? Одного пілота знайшли, а на пошуки іншого направили загін із 20 осіб. Я був серез шукачів. Виїхали на заданий квадрат. Нікого не виявили, і нам наказали лишатися на тому місці на ночівлю. Ми наказ виконали. Через кілька хвилин до місця нашої дислокації наблизились дві одиниці броньованої техніки ворога. Бою не було, бо рівноцінної зброї, щоб протистояти нападаючій стороні, ми не мали. Як воювати автоматом проти броні? Почався розстріл, після якого одинадцять моїх товаришів полягло, п’ятеро (в тому числі я) потрапили пораненими у полон, і всього четверо повернулися у частину. Нашого комадира, пораненого в живіт, теж забрали із собою днрівці. По сьогоднішній день він вважається без вісті зниклим. Мене прошило осколками відразу в трьох місцях. Я відповіз до стіни і думав, що мене не знайдуть. Але виявили. Пізніше. Так я потрапив до катівні.

Допитували мене російські розвідники і якийсь чечен. Я відростив бороду, сам чорнявий, то вони думали, що я араб. Усе запитували, чи воюють з нами американці, поляки… На мої поранення вони не звернули уваги. Підвісили. Порізали. Палець ножем порубали. Щоб швидше згадував, посипАли рани сіллю.

Після допиту відвезли в КПЗ до Краснодонська. Перед тим побував в КПЗ Ізваріно. Там мені пришили пальці – один на руці й інший на нозі – його відірвало, коли нас накрили “градами”. Без наркозу вправляли кістки. Конвоїр не дозволив вколоти знеболююче. Порізи зашивати теж не дозволили. Затягнулися самі.

У полоні я провів 34 дні. Обміняли на їхніх.

Історія друга. “З полону мене визволила дружина”

Альоші 26 років. Кадровий військовий. Служив у військах спеціального призначення. У полон потрапив 16 лютого 2015 року біля Дебальцева.

Його БРТ супроводжував колону з боєприпасами. Коли виїжджали з міста, потрапили у засідку. Олексій вважає, що у знищенні БТРа та загибелі його бойових побратимів, полоні інших і його самого винен командир 128 бригади полковник Татусь, який наказав їхати через місто, хоча до того їхній бронетранспортер вивозив поранених та убитих манівцями. Коли ж змінили маршрут, відразу ж потрапили на ворога.

Командир загинув у бою, БТР вийшов із ладу. Покинули його і вирішили пробиватися пішки. Із 13 осіб екіпажу троє загинуло, двох тяжко поранили і восьмеро потрапили у полон.

— Я ніс на собі пораненого, коли у посадці натрапили на так званий “секрет” – ворожу засідку. “Донецькі захисники” запитали у нас на ламаній російській: “Зачєм прішол на мой зємля? У мєня два доч Полтава. Я б тібє паспорт показал, но у мєня єво нєт”.

Захоплених роззули і роздягли, позабиравши добротні речі.

— Ополченці одягнені абияк. Вони билися за наші берці й розгрузки. Моє взуття не взяли, бо перед завданням я якраз виправ берці і вони були мокрими. Натомість видали якісь шльопанці, дрантя, – пригадує Альоша. – У перший же день захоплених добряче побили. Потім били більше з п’яного куражу: п’яний заходить до камери і гамселить невольників. Хлопців з Іловайського котла били по 3-4 рази на день. Й одного дня до нашої камери завели Василя Козака. Над ним дуже знущалися.

Нас охороняли регулярні російські війська, які в основному складаються з бурятів, чеченців. Є у них найманці німці, французи. Найманці. Ті, що живуть з війни.

Олексію “пощастило” зустрітися із Захарченком. Він приїхав попіаритися разом із Першим російським каналом.

Після того полонених відправили в Донецький аеропорт – розбирати завали. Знайшли близько 30 тіл загиблих українських воїнів.

Альошу весь час переводили із однієї в’язниці до іншої:

— Сидів у Перевальську, Донецьку, Луганську. В Донецьку камера маленька, 14 квадратних метрів десь. А нас - 51 людина.

Півтора тижня водили на допити. Коли допитувати перестали, послали на роботу. Це – раніше згадуваний Донецький аеропорт і їхні морги, де завантажували-розвантажували убитих “шахтарів”.

Вразила Олексія понівечена та розбита вщент комп’ютерна техніка в СБУ Донецька. Він вважає, що їх охороняла “гопота”, до якої в ДНР ставляться зневажливо. Годували-одягали погано, зарплати майже не платили. То ті промишляли дрібними крадіжками та металобрухтом.

Увесь цей час Олексій думав про дружину, дітей і батьків. І – як вибратися із полону?

Згадує Ольга, дружина воїна:

— Він мені подзвонив і сказав, що у полоні. Більше поспілкуватися нам не дали. У них є звичка дзвонити перед ранком і збиткуватися. “Хочеш, – питали, – ми тобі чоловіка поштою пришлемо? Частинами?” Чи будеш після таких слів спати-їсти-жити? Почала дізнаватися, що робити в цій ситуації? Частина, в якій служив Олексій, не допомогла нічим. Про нього забули. Його списали. А тут нова біда: мала (донька) захворіла гнійною ангіною, і Альоша в полоні теж захворів бронхітом і ангіною. Передала через волонтера Кудінова йому ліки. У камері поставили крапельницю. Не помер. Треба якось витягувати Альошу. Як? Перше, що потрібно зробити, – повідомити в СБУ, що воїн живий і в полоні, щоб шукали. Але на цьому допомога держави закінчується. Знов сама. Пересилала гроші, продукти харчування, ліки. Записалася на прийом до Наливайченка і Порошенка. В Кіровоградській обласній адміністрації дали номер, який не відповідав. Потім через афганців і Фейсбук вийшла на російського ФСБешника. Той пообіцяв, що Альошу випустять. У списку на обмін він йшов під першим номером. Грошей нікому ніяких я не платила. Хоча за полонених платять, казали. Гарний бізнес для декого.

Прийшов додому хворий, два тижні пролежав у вінницькому госпіталі, потім поїхав додому і – захворів вітрянкою. Удвох хворіли, від дітей заразилися.

Альоша: ” Я повернувся. Три пацани з наших лишилися в полоні”. Він про них не забуває.

Історія третя. “Мене врятувала каска”

Вадимові 29 років. Він учитель математики, але за контрактом пішов до української армії. Тому вважає себе кадровим військовим.

Його шлях воїна почався біля Савур-могили у серпні минулого року. Вийшов з оточення з-під Ізваріно. Після потрапив до Донецького аеропорту. Але повоювати довго там не встиг – вже на третій день його поранили:

— Каска врятувала. Потрапив під мінометний обстріл.

Виніс його з поля бою Женя Подолянчук, офіцер. Пізніше, коли Вадим лікувався, Євген загинув. 21 день Вадим пролежав у госпіталі. Спочатку потрапив до Краматорська. Звідти, літаком, – до Харкова. Відтак – до Мукачева.

— Я не герой, – сказав. – Учасник АТО. Нагород нема.

Хлопцям здається, що вони робили другорядну справу. Але ж ми всі знаємо, що вони – справжні герої.