«Солодше нам у бою умирати, ніж жити в путах, мов німі раби»

Вдома. Готую з мамою зелений борщ, з вітчимом, якого вважаю батьком, слухаємо фільм про командира УПА «Кривоноса». Мовчки тато дослухав до кінця, далі послухав кілька повстанських пісень і каже: «Ох, як же мені забивали голову тим комсомолом, а про повстанців розповідали страшне, що то бандити і головорізи...Я був головою партійної школи, членом партійної організації, читав Енгельса й Маркса та вірив! А оце тільки останні два роки багато слухав радіо та почув правду про УПА і змінив свій світогляд. Мені приємно, що ти цікавишся УПА».

Він з 1937 року народження. Вітчиму 87 років.

Я ріжу кропиву, чую його слова і починаю безмовно плакати... Так мені серце щемить. І згадую я прочитане та переглянуте про визвольну боротьбу повстанської армії. Мені 26, але правду про УПА я пізнала теж не зі шкільної чи університетської програм, а завдяки власним пошукам та знайомствам з інтелектуальною молоддю, яка нашу історію знала та зацікавлювала нею інших. Потім згадую десантника Олега «Гуцула» родом з Івано-Франківщини, студента історичного факультету, носія того самого гену повстанців, нащадка УПА, бійця, який добровільно пішов на особливо важке завдання та загинув за свободу України в свій 21 рік. Розповідаю вже батьку про Олега. Згадую розповіді побратимів, що встаючи на бойовий вихід о 3 ночі, «Гуцул» своїм сильним голосом на всю хату заводив повстанських пісень і хлопцям легше було збиратися на бойове завдання. Мотивації та піднесення більшало. Розповідаю про власну бібліотеку Олега з книг на історичну тематику, революційну, національно-визвольну. Вітчим слухає, а потім каже: «Хотів би я мати доступ до такої бібліотеки».

Знаєте, фінальними словами «Кривоноса» у фільмі було наставництво, що вони кров'ю самовіддано і безкомпромісно виборювали незалежність, а наше завдання — втримати її.

Тож зараз кров'ю таких, як Олег Гринішак «Гуцул», кров'ю найкращих і безкомпромісних втримуємо... Вірніше, вони втримують. Найкращі та безкомпромісні своєю кров'ю. Мабуть тому ми й маємо свою державу, бо були та є українці, для яких власне життя ніколи не було важливіше за волю...

«Солодше нам у бою умирати, ніж жити в путах, мов німі раби»

Честь.

Ніколи вони не мають бути забуті.

Катерина Петренко, фейсбук