Цифровий концтабір для українців від Зеленского: від заблокованих банківських рахунків і позбавлення права керувати транспортом до відмови в наданні будь-яких адміністративних послуг

Ідея послідовного запровадження нових обмежень для чоловіків призовного віку — від заблокованих банківських рахунків і позбавлення права керувати транспортом до відмови в наданні будь-яких адміністративних послуг — не просто черговий вимушений етап мобілізаційної політики під час війни. Це симптоматичний прояв значно глибшого та небезпечнішого процесу: трансформації держави із захисника прав громадян на адміністративного мисливця.

У цій парадигмі чоловік більше не розглядається як суб'єкт права, платник податків, фахівець, батько чи учасник суспільного договору. Вона зводить його до статусу «адміністративного ресурсу», який необхідно виявити, заблокувати та загнати у визначені рамки за будь-яку ціну.

Слово «сафарі» у цьому контексті — це не публіцистична гіпербола, а точний опис адміністративного алгоритму.

Суть цієї технології полягає у підміні складного державного управління простими репресивними важелями. Необхідність захисту країни та конституційний обов'язок ніхто не заперечує. Проте замість побудови прозорого обліку, якісної роботи ВЛК, реформи військового управління та подолання корупції, система будує інфраструктуру цифрового та соціального удушення. Кожна точка легального існування людини — банківський рахунок, зарплатна картка, посвідчення водія, офіційне працевлаштування, електронний кабінет, сервісний центр чи податковий номер — послідовно перетворюється на силці.

Після ухвалення Закону №3633-IX право керування транспортом вже перестало бути лише посвідченням кваліфікації — воно стало мобілізаційним важелем. Прагнення розширити ці обмеження на банківський сектор та цивільні послуги означає лише одне: держава намагається створити умови, за яких невидимий для баз даних чоловік позбавляється права на легальне існування як таке.

Цифровізація, яка роками презентувалася суспільству як інструмент комфорту та подолання бюрократії, в умовах інституційної кризи демонструє свій зворотний бік. Сервісний контур перетворюється на наглядову мережу.

Коли банківські рахунки та цифрові профілі стають важелем примусу, поняття приватної власності скасовується. Гроші на картці в умовах загрози арешту перестають бути майном громадянина — вони стають цифровими балансами, якими система дозволяє користуватися лише доти, доки людина залишається «зручною».

Загроза цифровій гривні (CBDC) та дискусії про відмову від готівки під соусом «зручності» розкривають свій реальний потенціал. Готівкові кошти — це останній простір автономії та анонімності. Повна цифровізація фінансів дає владі можливість «вимкнути» людину від економіки в один клік, перетворюючи її на соціального привида без права купити ліки чи їжу.

Приклади виділення мільйонних бюджетів у тилових містах на камери спостереження з функцією розпізнавання облич на тлі дефіциту засобів на передовій викликають гострий резонанс. Інфраструктура стеження вибудовується всередині країни швидше, ніж інфраструктура захисту від зовнішнього ворога.

Найбільш парадоксальним і руйнівним наслідком політики «полювання» є те, що її головною жертвою стає найбільш законослухняна та прозора частина суспільства.

Удар припадає не по тих, хто роками живе в суцільній тіні, не має офіційних доходів та користується виключно готівкою. Удар припадає по «видимому» громадянину та прозорому бізнесу. Підприємства, які утримують офіційні штати інженерів, менеджерів, регіональних представників та висококваліфікованих технічних спеціалістів, опиняються у пастці. Легальне працевлаштування робить фахівця першочерговою ціллю для системного тиску.

Держава власноруч створює умови, за яких бути офіційно працевлаштованим, мати банківський рахунок чи білий ФОП стає небезпечним для життя та майнового стану. Побоювання арешту карткових рахунків змушує населення вилучати кошти з банківської системи, відмовлятися від офіційних угод та переходити на неофіційну зайнятість. Це катастрофічно звужує податкову базу, з якої фінансується безпосередньо армія.

Спроби виправдати масові цивільні обмеження «справедливістю щодо військових на фронті» є небезпечною маніпуляцією суспільним болем. Справжня справедливість для військовослужбовця не починається з заблокованого рахунку чи відібраного водійського посвідчення цивільного в тилу.

Коли кількість скарг до Офісу омбудсмана на дії органів ТЦК зростає у сотні разів, а правоохоронці регулярно фіксують факти незаконного збагачення керівного складу систем комплектування на мільйони доларів, суспільство бачить системний дефект. Надання такій системі додаткових репресивних важелів над цивільним майном і правами сприймається не як реформа, а як легалізація свавілля.

При наявності мільйонів осіб у розшукових базах та високих показників СЗЧ розширювати штрафні заходи щодо тих, хто залишається у легальному полі, — це ознака адміністративного глухого кута. Правова держава вирізняється тим, що будь-яке обмеження прав має бути індивідуальним, обґрунтованим, пропорційним та встановленим через належну судову процедуру. Масове таврування та автоматичне позбавлення базових адмінпослуг суперечить принципам конституційного права.

Висновки

Перемога у виснажливій, довготривалій війні екзистенційного характеру абсолютно неможлива без збереження міцного, функціонуючого та економічно спроможного тилу, проте намагання державної машини вирішити комплексні проблеми мобілізації шляхом перетворення щоденного цивільного життя на серію адміністративних та цифрових пасток безповоротно руйнує сам фундамент, на якому тримається національна оборона. Концепція «сафарі на громадян», де базові права, банківські рахунки, адміністративні послуги та свобода пересування використовуються як інструменти алгоритмічного терору та соціального удушення, не є проявом державної сили чи ефективності, а свідчить про глибоку інституційну деградацію та підміну складної правової процедури примітивним феодальним примусом.

Цей репресивний підхід, загорнутий у маніпулятивну обгортку імітації справедливості, насправді завдає нищівного удару саме по найпрозорішій, найбільш законослухняній частині суспільства, змушуючи легальний бізнес та кваліфікованих фахівців рятуватися від непередбачуваності власної держави глибоко в тіні, масово переходити на готівку та розривати будь-які електронні зв'язки з владою задля збереження засобів до існування. Держава, яка починає ставитися до власних громадян і платників податків не як до повноправних партнерів по суспільному договору, а виключно як до безправного ресурсу, призначеного для загону в цифрову клітку, власноруч знищує економічну базу ведення війни, деморалізує націю і вирощує покоління «цифрових привидів».

Замість створення ілюзії контролю через масове таврування людей та посилення репресій, Україні критично необхідна мобілізаційна політика дорослої, правової держави, яка базується на чесному аудиті військ, тотальному очищенні корумпованих систем комплектування, чітких строках служби, прозорому економічному бронюванні, повазі до людської гідності та суворому дотриманні конституційних гарантій. Якщо ж керівництво України продовжить робити ставку на технології тотального стеження і використання базових громадянських прав як наживки, воно отримає не дисципліноване поповнення армії, а остаточний крах довіри, порожні державні реєстри, знекровлену економіку та остаточно розірваний суспільний договір, після втрати якого не здатна встояти жодна країна у світі.

І так, після всього цього вам усе одно скажуть: донатьте. Платіть податки. Підтримуйте армію. Довіряйте державі. Користуйтеся “Дією”. Переходьте на цифрові платежі. Відмовляйтеся від готівки. Дозвольте камерам вас берегти. Просто не хвилюйтеся — якщо ви “правильний”, вам нічого не загрожує.

Все гооврить на те, що це і є метою всіх цих «цифрових новацій Федорова і його зеленої команди»?..