Судоустрій: кадрами вирішують усе. Частина 1

Упродовж останнього року ситуація в Україні змінилася докорінно. При цьому зміні або навіть повній ліквідації було піддане те, що буквально рік тому вважалося непорушним. Практично, в усіх сферах державного життя ключові питання вирішуються у спосіб, який ще вчора видавався неприпустимим для правової і цивілізованої держави.

Парламенту як такого вже немає. Він перетворився на штампувальника документів, поданих із Кабміну чи адміністрації президента. Законами стають не суспільно значущі пропозиції, а примхи окремих людей. Місцеве самоврядування поставлене з ніг на голову: місцеві представницькі органи де-факто перейшли у підпорядкування органів виконавчої влади, хоча, за всіма канонами, має бути навпаки. Конституцію "зґвалтовано2. І зроблено це з особливим цинізмом із допомогою органу, котрий зобов’язаний дбати про її «цнотливість», — Конституційного суду. Через концентрацію усією влади в одних руках конституційне положення про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову стало декларацією. Сваволя введена в ранг державної політики. На повну потужність запущено механізм репресій — розправи з політичними опонентами та особистими ворогами. Правоохоронні органи перетворилися на каральні. Особливу роль у репресивному механізмі відведено прокуратурі — фактично, всемогутній і безконтрольній. Загалом же, найбільше загрожує правам і свободам громадян держава, яка, за своїм призначенням, повинна їх охороняти.

Судова влада «прибита» так званою судовою реформою. Піддано зміні навіть постулати, котрі здавалися сталими назавжди. Зокрема, відомий сталінський постулат «Кадри вирішують все». Нинішня кадрова політика вкладається у зовсім інший вислів: «Своїми кадрами вирішують усе, що потрібно».

Безумовно, вирішують ті кілька осіб, котрі мають контроль над процесом прийняття кадрових рішень у тій чи іншій сфері. Цей процес останнім часом набув неприхованої політичної ангажованості, став жорстко централізованим, позбувся «зайвих» демократичних процедур.

Особливо яскраво це проявляється у судовій владі, вирішення кадрових питань у якій завжди відзначалося певним рівнем незалежності від зовнішніх впливів, демократизмом, дотриманням формалізованих вимог (щодо рівня кваліфікації, стажу, спеціалізації, думки колективу тощо).

Так звана судова реформа змінила все кардинально. По-перше, нею запроваджено відверто неконституційний спосіб призначення голів судів та їхніх заступників. Закон «Про судоустрій та статус суддів» (що його хтось досить влучно назвав інструкцією із захоплення судової влади) закріпив повноваження призначати суддів на адміністративні посади за Вищою радою юстиції (ВРЮ). Хоча Конституція таким правом цей орган не наділяє.

По-друге, процес призначення суддів на адмінпосади, фактично, виведено зі сфери судової влади. Кадрові рішення, по суті, приймаються зовсім в іншому місці. Як любить хвалитися перед відвідувачами один із господарів кабінету на Банковій, обводячи руками свій осідок: «Центр вирішення всіх питань у судах міститься тут!». Тим самим констатуючи, що судові кадри сьогодні не вирішують ключових і принципових питань здійснення правосуддя. Їх вирішують ті, хто, фактично, розставляє суддівські кадри. А це — кілька осіб. На думку колишнього міністра юстиції М.Оніщука, «можна вважати викликом суспільству, що три-чотири особи в країні зараз одноосібно впливають на позицію суддів чи судів». Судячи з усього, йдеться про батьків «судової реформи», які в результаті її проведення отримали можливість керувати судовою системою. Їм вдалося те, чого не змогли зробити ні команда Л.Кучми (який, коли вірити плівкам М.Мельниченка, хотів тримати суддів через підвішування за одне делікатне місце), ні команді В.Ющенка, який неконституційними наскоками ліквідовував суди і звільняв суддів із посад. Їх можна назвати новими управителями судової системи. В руках цих, за висловом Ю.Тимошенко, «дуже здібних хлопців» судова система стала легко й чітко керованою — як найкращі «Мерседеси», в яких вони люблять їздити. І про це свідчать не лише результати судового розгляду резонансних кримінальних та господарських справ, а й особливості кадрової політики, що її останнім часом проводять у судовій системі.

Стосовно кабінету, в якому вирішуються основні судові питання, — то він добре відомий сильним світу цього. Насправді не так уже й важливо, хто є цією людиною, — скажімо, Сергій Льовочкін чи Андрій Портнов. Бо вона діє в межах, чітко визначених президентом, і за рамки цих меж не вийде. Адже вже був прецедент, коли «отсебятина» на ниві керування судовою владою завершилася для глави АП дуже прикрою розмовою з першою особою держави. Що ж стосується ще однієї вельми впливової у сфері суддівства людини — Сергія Ківалова, — то він зберіг частину своєї колишньої потужності, водночас його вплив на ці процеси поступово, але неухильно зменшується, наче шагренева шкіра. Втім, на даний час він має перевагу, яку важко переоцінити: на відміну від безпосередніх виконавців президентської волі на ниві «благоустрою» суддівської влади, С.Ківалов вільний від необхідності погоджувати свої дії з президентом.

До сучасної політики в судовій системі привнесено кілька новел. Передусім — це повне розуміння з боку голів судів поставлених перед ними завдань і їхня відданість. Крім вирішення поточних конкретних питань «з організації здійснення правосуддя», керманичам судів (тих, які розглядають справи, що становлять найбільший бізнесовий та політичний інтерес) рекомендовано інформувати «центральний кабінет», хто з політиків чи бізнесменів до них звертався стосовно вирішення питань. Це прояснює, хто за якою справою «стоїть». Крім того, таким чином запроваджується принцип «єдиного вікна»: ходаки повинні йти зі своїми проханнями до чітко визначеного кабінету, а не поневірятися Києвом по різних інстанціях.

Щоб відстежувати весь масив потрібних справ, ключовим судам рекомендовано щоденно в електронному вигляді надсилати до «центру управління судами» відомості щодо зареєстрованих скарг та позовів, які надійшли на розгляд. Погодьтеся, це геніальне використання можливостей, які дає запровадження системи автоматизованого розподілу справ. Сьогодні таким чином «перекрито» потрібні столичні суди, а завтра — всю Україну. Оцініть підхід і розмах! І які перспективи відкриваються для «судового бізнесу». А головне — все під прикриттям інтересів держави та особисто президента!

Ще одна особливість сучасної кадрової в політики в судах — те, що ніхто не знає, кому належить ініціатива призначення того чи іншого судді на керівну посаду. Автори закону написали в ньому, що голова суду призначається ВРЮ за поданням відповідної ради суддів. Але звідки рада суддів «черпає» інформацію про вакансії і кандидатів на їх заповнення, як формуються її рекомендації, — не знають навіть судді, не кажучи про звичайних громадян. Можливо, такий порядок був закладений спеціально, аби мати можливість призначати кого треба?

Як саме сьогодні відбувається заповнення керівних посад у судах і на що спрямовується кадрова політика в судах, можна пересвідчитися на конкретних прикладах її реалізації.

Взяття регіонів

Особливо яскраво нинішня «суддівська» кадрова політика проявляється на регіональному (у сенсі — місцевому) рівні. Можна однозначно стверджувати, що такого вітчизняне судочинство ще не знало. Та що там судочинство! Напевно, такого не знала й відома своїм централізованим адмініструванням та політичною доцільністю практика розстановки компартійних кадрів. Призначення на посади голів апеляційних судів переважно відбуваються з «перекиданням» кадрів зі Сходу (Донецька, Луганська), без врахування спеціалізації кандидатів та інстанційності судів, з ігноруванням думки колективів місцевих судів, яким насаджується «варяг». Як зазначив один відомий політик, така практика більше скидається на призначення "смотрящего2 за регіоном, ніж на державницьку кадрову політику.

Так, шляхом «перекидання» кандидата з Донецька було в пожежному порядку заповнено вакансію голови Дніпропетровського апеляційного господарського суду. Другого грудня 2010 р. Верховна Рада переводить суддю господарського суду Донецької області (суд першої інстанції) І.Темкіжева до Дніпропетровського апеляційного господарського суду (суд другої інстанції). І вже 20 грудня ВРЮ призначає його головою цього суду.

На думку народного депутата С.Олійника, який іменує себе «дніпропетровським політиком», це засвідчило факт повної підпорядкованості судової влади. Ось як він описує зазначене призначення: «…у голови господарського суду Дніпропетровської області закінчились повноваження. Як і має бути, восени 2010 р. зібрався колектив і рекомендував головою одного з суддів цього суду. Паралельно з цим вносить пропозицію голова Вищого господарського суду, який каже: „Я вважаю, що кращим головою дніпропетровського господарського суду буде людина з Донецька“, з якимось татарським прізвищем. Чечетов махнув рукою — все, перевели суддю з Донецька в дніпропетровський господарський суд, в Вища рада юстиції прийняла потрібне рішення».

Політика з Дніпропетровська можна зрозуміти: Дніпропетровщина завжди вважалася всесоюзною і всеукраїнською кузнею кадрів. Ця область вирощувала перших керівників СРСР і нашої республіки, а потім — незалежної держави, у т.ч. Генерального секретаря ЦК КПРС, першого секретаря ЦК КПУ, президента і кількох прем’єр-міністрів України. А тут на «якийсь» суд їм ставлять «кадра» з Донецька! Хоча слід сказати, що суд не «якийсь», а апеляційний, до того ж — господарський. У сферу його юрисдикції входять кілька областей, у т.ч. такі індустріально розвинені, як Дніпропетровська, Запорізька, де переплітаються величезні економічні інтереси. Та й, зрештою, не самому ж Коломойському господарювати на Дніпропетровщині. До речі, наразі вакантною залишається посада у загальному апеляційному суді Дніпропетровської області. Цікаво, ким і як буде заповнено її?

Економічно і політично стратегічним, безумовно, є й Західний регіон України. Напевно, тому організацію розгляду господарських спорів усіх західних областей також було довірено представникові Донеччини. Напередодні Нового року — 20 грудня 2010 р. — ВРЮ назвала нового голову Львівського апеляційного господарського суду, до сфери повноважень якого входить вирішення господарських спорів на території п’яти західних областей. Ним став О.Тупицький. Судячи з усього, до такого призначення його «готували» за прискореною процедурою: буквально за два тижні до цього (третього грудня) О.Тупицького перевели до Львівського апеляційного господарського суду з Донецького апеляційного господарського суду. Але що цікаво — в останньому О.Тупицький попрацював усього півтора місяця, а перед тим трудився у Куйбишевському районному суді м. Донецька. Слід зазначити, що районний суд — це загальний суд, який розглядає кримінальні та цивільні справи. До господарських справ він не має жодного стосунку. Але ті, хто довірив О.Тупицькому керування організацією не просто розгляду господарських справ, а їх перегляду в апеляції, видно, вирішили, що півторамісячного перебування у статусі судді апеляційного господарського суду цілком для цього достатньо. Ну що ж, як кажуть, начальству видніше!

Представником Східного регіону було заповнено ще одну вакансію — тепер уже в центрі України. 20 грудня 2010 р. ВРЮ призначила головою апеляційного суду Чернігівської області С.Тагієва. За місяць до призначення його було переведено з апеляційного суду Луганської області, де Садіг Рза Огли працював на посаді заступника голови. За наявною інформацією, за рік до переведення голова цього суду А.Візір порушував питання про звільнення С.Тагієва з посади заступника за зловживання службовим становищем, яке виявилося у підробленні судового рішення. Але його подання не було розглянуте, оскільки Раду суддів України тоді позбавили повноважень призначати суддів на адмінпосади та звільняти з них. Пізніше, уже за новим порядком, С.Тагієв усе-таки пішов із посади заступника голови апеляційного суду…на підвищення. А його «кривдник» А.Візір — навпаки, несподівано добровільно захотів піти на пониження, написавши заяву про переведення його з посади голови апеляційного суду Луганської області на посаду заступника, яка стала вакантною після від’їзду С.Тагієва до Чернігова. Виявляється, що й таке можливе (при правильному підході до вирішення кадрових питань!).

Частина 2

Оксана Мариненко, Олег Шубін «Дзеркало тижня. Україна»