27.11.2020 04:35 | Попередня версія sprotiv.org | Наша кнопка | Read sprotiv.org in English | Зробіть Ваш внесок | Розміщення реклами | Зробити стартовою

Дебальцево. 7 днів пекла. Розповідь офіцера про вихід з котла, «якого не було»...

Володимир Назаренко

Розкажу про 7 днів ПЕКЛА,
або моя історія перебування в Дебальцево (Комуна) в оточенні.

10 лютого:
о 3:00 російські війська з 25 полку спеціального призначення зайняли Логвіново. Насправді про це дізнався пізніше. Нежданчик був для мене коли до мене на позицію завітав «Батя» чим по суті і розбудив. Від нього я дізнався «що все пропало» і треба рвати когті, або збиратись. Чекали на команду щоб організовано відходити. Але в штабі ато сиділи безхребедні і нерішучі генерали місце яких на смітнику історії. Жодного адекватно рішення не могли прийняти в той час як ворог посиленими темпами укріплювався і підтягував величезні танкові з"єднання.

11 лютого:
Весь попередній день ми провели в очікуванні команди на відхід, яку чекали до самого ранку, але не сталось і ми морально готувались триматись до останнього. Почали рахувати патрони, літри бензину, воду і ввели жосткий графік економії.

12 лютого:
Зранку ми досить непогано працювали по ворожим об"єктам і сповіщали нашій артилерії про пересування ворожих колон, які врешті так і не добрались до свого місця признанчення. Добре ми тоді накидали ворогу, який помітно нервував. Під вечір ми дізнались про мінські домовленості. Особливо в них ніхто не вірив, але все ж таки була краплина надії (на війні атеістів немає і всі сподіваються на краще). Морально всі тримались і не панікували до 14 лютого 24:00. Тоді мало бути припинення вогню.

13 лютого: День прйшов під постійними обстрілами зі сторони ворога, були звістки про спроби батальйона Донбас а також 30 бригади розблокувати шлях, але через 3 дні після оточення то вже була не реальна задача. Боєприпаси нашої арти були майже вичерпаними тому ми намагались відповідати лише коли чітко були впевнені що нанесем ворогу втрат.

14 лютого:
З самого ранку був жахливий туман, тому ворог прицільно стріляти не міг і ми також намагались економити боєприпаси. Один єдиний тепловізор хоч якось допомагав. По обіді за моїм наказом висунули групу яка знищила Леніна в Дебальцево.

15 лютого:
Настало псевдо перемир"я. Останній залп граду ліг біля нас о 00:02 потім тишина. о 01:14 запрацював ворожий кулемет. подумали що прострілюють зеленку, бояться наших диверсантів, адже туман не зійшов. а тільки посилився. Закінчилось перемир"я десь о пів на четверту ранку коли нас привітали мінометним обстрілом. Власне ми зрозуміли що нема ніякого припинення вогню і наша арта почала відповідати десь між 8:00 і 9:00 ранку. Моральний дух впав, всі поняли, що ми в повній «попі». РНБО, речник АТО Лисенко, і всі штабні криси на чолі з Муженко казали по телевізору що не треба панікувати, оточення немає, все під контролем і ВООБЩЕ НАСТАЛ МІР, НІХТО НА ДАНБАСЕ НЕ СТРЕЛЯЕТ. Це все була брехня, ситуація була критична і вимагала надзвичайної зібраності.

16 лютого:
День нічим особливим не вирізнявся. Обстрілювали ще сильніше ніж до перемир"я, ми відповідали ворогу використовуючи наявні Урагани, які знаходились «На великій землі» (так ми називали землю, яка не була в оточенні).

17 лютого:
Йожик і його хлопці герої. Ранок на комуні почався зі звістки про те, що чеченці захопили центр міста, вокзал і райвідділок міліції і групою разом з танком вийшли до «ласточкі» (знак Дебальцево) з іншої сторони дороги на стороні комуни стояли хлопці Йожика, які прийняли бій і зупинили чеченців. Тоді сепари понесли добрих втрат. Але після новини, що Дебальцево пав всі розуміли, що наше знищення — це питання часу. Кожен опорний пункт по факту опинився в подвійному кільці. Оборонятись в таких умовах було не можливо. офіцери на місцях почали перебирати варіанти про відхід, задля збереження особового складу. В полон здаватись ніхто не збирався. Краще вже було б битись до останнього патрону чи подиху.

18 лютого:
о 00:00 мені як офіцеру було повідомленно, що 128 бригада прийняла рішення про відхід, ми мали відходити в другій колоні, по факту мали прикривати основну колону. Наше завдання було триматись будь-якою ціною поки основна колона рухалась полями до «великої землі». Ворг не мав захопити Комуну. бо це б перекрило б єдиний шлях на відступ сил української армії.
Власне наш відступ почався о 5 ранку коли вже почало світати. До цього моменту наша техніка була майже повністю знищена а маршрут по якому відходила 128 був під постійним обстрілом, тому було прийнято рішенння відходити пішим порядком. Найбезпечнішу дорогу я знав від Зеленого, який до цього 3 чи 4 ночі на спав намагючись Ураганами прочистити нам коридор. Тому відразу майже не мешкаючи ми почали піший рух. Дорога пролягала по полям і аврагам де знаходились ворожі розтяжки, секрети і нашу велику групу піхоти постійно обстрілювали. Я намагався всіх бійців квати щоб ніхто не зупинявся. Пристрілка велась саме по нам, тому будь-яка зупинка могла коштувати десятки життів. Власне тоді я відчув що значить ПЕКЛО. Коли по тобі гатять з артилерії, мінометів, градів, танків, гранотометів, кулеметів, снайперський гвинтівок, а заховатись ніде. перед тобою тільки рівне рівне поле. Дякувати Богу вирвались. Але ту взаємо виручку, високий рівень згуртованості, сміливості і самовідданості наших бійців я ніколи не забуду. Сподіваюсь будуть покарані ті представники генштабу і штабу АТО, які своєю бездіяльністю і халатністю призвели до сотень жертв.

Дебальцево має стати тим Сталінградом, після якого ми перейдем у весняний насту і нашою метою буде вихід на державні кордони.

Слава Україні!

Володимир Назаренко, Фейсбук

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 5-03-2015 8:42 | Кількість переглядів 9732 переглядів

Подiлитись посиланням:




Все про: , , , , ,

Читайте по темі

  • mikolanazarow

    Героям Слава!

Закрити
Вам подобається Спротив? Приєднуйтеся до нас!

Facebook

Twitter

bigmir)net TOP 100 статистика Rambler's Top100