30.05.2024 10:21 | Попередня версія sprotiv.org | Наша кнопка | Read sprotiv.org in English | Зробіть Ваш внесок | Розміщення реклами | Зробити стартовою

Дякую полякам за добро

Боляче… Я не знаю, що мало відбутися у високих кабінетах України і Польщі, щоб говорити один з одним такою мовою. Офіційні заяви — це зазвичай лише обгортка…

Я назавжди запам‘ятаю кінець лютого 2022, цю холодну морозну ніч. Ми вийшли з евакуаційного потягу у Хелмі. Стоїмо в черзі на паспортний контроль, колотимось, бо мокрі до білизни ( в потязі була страшна задуха через велику кількість людей). Діти переминаються з ноги на ногу, так хочеться в туалет, що очі вже повні сліз: в потязі пройти до двері WC було неможливо, бо люди сиділи дуже щільно на підлозі з дітьми, котами і собаками. Митник пропускає нас в приміщення, діти біжать до омріяної кімнати. Нам швидко ставлять печатки в паспорти, жінку поруч з трьома дітьми пропускають … без жодного документу. «Просто проходьте», — кажуть заплаканій мамі на паспортному контролі.
До моїх дівчат підходить жіночка з бутербродами. Вона просто серед ночі їх наліпила і привезла на кордон аби допомогти таким, як ми. Молодий хлопець наливає донькам гарячий суп. А якась літня пані починає кутати малих в плед. «Чи треба пані комусь зателефонувати, у нас безкоштовно», — чую я звернення до себе. «Ви знаєте, де ви будете ночувати сьогодні чи вам потрібна допомога», — лунає з іншого боку. «Пані з дівчатами, увага, зараз буде потяг на Варшаву. Ми вас проведемо, не хвилюйтеся», — заспокоюють молоді волонтери. Йдемо на платформу: літнім людям і мамам з маленькими дітьми несуть валізи поляки, хтось з них підхоплює жіночку на скодах… серце.
Ми вже в потязі… Так чисто, тепло… «Мама, це найсмачніше бутерброди в нашому житті», — говорить моя Настя. Потяг ще не рушить, а діти всі ( їх було 5) біля мене просто відключилися… Звалилися від втоми… Вони в безпеці і в теплі, поїли… Хтось стукає у вікно: хлопець показує упаковку води і жестом просить відчинити вікно. Беру в воду. Біжить жінка з пледами, пропонує взяти. За нею бачу у вікні памперси, показую, що непотрібні. Термоси з кавою, бутерброди, рушники, сарветки… Крутиться голова… Сльози душать… Сусіди… Це наші сусіди- поляки.
Потяг мчить нас до Варшави. Близько 4 ранку… Виходимо… Охоронець вокзалу викликає нам таксі, їдемо до тих, кого добре знаємо. Безмежно вдячні родині Oleksandr Kosariev & Kateryna Kosarieva, яка прихистила нас на кілька днів… І не тільки нас … Нас було багато…
Незнайомі люди відкривали нам щойно відремонтовані квартири, звідкись з‘являлися подушки, матраци і постільна білизна… І заспокійливе… Багато заспокійливого… В Мотижин вже зайшли танки ворога… Зв’язок був дуже поганий.
Біжуча стрічка в автобусі повідомляє: проїзд в громадському транспорті для українців безкоштовний. На електронних табло висвічується прапор України зі словами підтримки. Офіціант в піцерії почувши українську мову, пригощає дітей морозивом, а мене кавою. Старенька бабуся на зупинці дуже просить моїх дівчат взяти коробку печива і плаче: в Україні війна.
Що з нами сталося? Що могло трапитися такого, що президенти двох держав не подають руку один одному? Яка правда стоїть за офіційними заявами? Чому дійшло до з‘ясування стосунків в суді?
Дякую полякам за добро…

Війна триває… Боляче…

Джерело:
https://www.facebook.com/tetiana.mokridi/posts/pfbid02gGugRT8P9jhawU1QQMs83xsjphw8aASVDNQiFivdnai3QzrAQHwX3pWyjesJ78Qjl

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 21-09-2023 16:37 | Кількість переглядів 1233446 переглядів

Подiлитись посиланням:




Все про: , ,

Читайте по темі

Закрити
Вам подобається Спротив? Приєднуйтеся до нас!

Facebook

Twitter

bigmir)net TOP 100 статистика Rambler's Top100