Голос Майдану-2004 Євген Нищук: Без пролитої крові Майдан вже неможливий

Святкування 7-ї річниці Помаранчевої революції завдяки старанням влади вийшло скомканим. Ті, хто хотів згадати події 2004-го, вимушені були кучкуватись на маленькому майданчику біля Головпоштамту, який зазвичай є традиційним місцем приватних зустрічей. Тим, хто зібрався, залишалося тільки з ностальгією згадувати ті часи, коли вони мали в розпорядженні величезну сцену, а обличчям та голосом того Майдану був актор Євген Нищук.

Як змінилось ваше життя на протязі п’яти років після Майдану та останніх двох років?

Якихось особливих дивідендів і після самого Майдану в мене не було, і таких цілей, виходячи на сцену Майдану, я не ставив. Але, безумовно, після 2004–2005 років неможливо було уявити собі, що буде таке повторення минулого, причому нова влада буде проводити таку свою політику, передусім культурологічну. Зараз на мене є табу, офіційне чи неофіційне – міністерство культури не пускає мене на всілякі державні заходи. Хоча одного разу була від них цікава пропозиція читати на Майдані віршика «Любіть Україну», але я відмовився.

Тобто ця влада така злопам’ятна?

Я думаю, в певній мірі так. Звісно, немає якогось щоденного тиску чи переслідування, але ж ті люди, з якими я працював і які працювали при тій владі, і зараз працюють. Але тепер кажуть: «Євген, ми б залюбки з тобою попрацювали, але не можемо брати на ведення чи ще щось». В театрі це не так відчутно, тут навпаки в мене почався більший імпульс, більше стало вільного часу, премії закордонні отримав... Але ось у кіно зупинились ті проекти, що планувались, бо його не поділяє теперішня творча рада чи щось таке.

Багато хто каже, і з ваших слів витікає, що ми були відкинуті на п’ять років назад. Але навряд чи можна казати, що Україна повністю повернулась на стартові позиції. Є ж і якісь незворотні процеси?

Однозначно, коли почали вже будувати при тій владі стадіон, то мусили його закінчувати, і я абсолютно щиро тішуся з того, що його врешті-решт добудували. Як я починав щось репетирувати в театрі тоді, так і закінчив зараз. Але в цілому є багато парадоксальних речей. Особливо мене недавно вразило бажання влади (не знаю законопроект то був чи що), щоб запровадити якихось соціальних працівників, які будуть ходити до сусідів одиноких матерів, що отримують соціальну допомогу, і запитувати, чи не приїжджають до таких матерів дорогі машини, чи хтось їм не допомагає. А якщо такі факти будуть виявлені, то обмежувати цю людину в цих копійках. Тобто ситуація повернулась не до часів п’яти- чи семирічної давності, а до якихось беріївських часів – до «стукачества», доносів та страху. Найбільший мінус нинішньої ситуації – те, що людям почали нав’язувати страх. Ось люди на День Незалежності вийшли, і навіщо біля Будинку вчителя треба було перекривати дорогу, і потім викликати людей на допит? Це спроби психологічного тиску на людину. Є люди сильні, які знають, як відповісти, але є ж і такі, що ніколи не стикалися з органами, і, коли вони попадають в кабінет для допитів, то дуже погано себе почувають.

Які висновки зробило українське суспільство з подій 2004-го року? Особливо на контрасті з останніми двома роками.

Знаєте, якщо порівнювати другу, третю, там шосту річницю Майдану та ось цю, то ситуація змінювалася з ейфорії до розчарування, роздратування, байдужості. Так от зараз на сьому річницю повертається розуміння, що все-таки то була велична подія. Все оцінюється в порівнянні, і ставлення до подій 2004-го року змінюється. До того ж ці хлопці при владі себе ще не проявили до кінця.

Ви згодні зі словами Віктора Ющенка, які він повторює в різних варіаціях, що винуватцем розчарування в Майдані була Юлія Тимошенко?

Я б не став перекидати з одного плеча на друге. Це спільна проблема не тільки їх двох, а цілого кола людей. В 1918-м році, здавалося б, розумні голови – Грушевський, Петлюра, Скоропадський – не бачили спільної мови, і це, власне, повторилося. Бо в нас дійсно була можливість повернути все зовсім в інший спосіб. Я не лізу в економічні ситуації, але митці сподівалися, що зміниться ситуація навколо того ж Палацу «Україна», і там буде місце українських музикантів, де вони зможуть проводити заходи за зовсім іншими цінами, ніж Алла Пугачова та Филип Кіркоров. Нічого не змінилось, а про сьогоднішній час я взагалі мовчу.

У кого з політиків, що тоді стояли на Майдані, ви бачите найбільш оптимістичне політичне майбутнє?

Після 2004-го року люди будуть краще розрізняти політиків, і вже дуже важко будь-кому з них мати таку довіру, симпатію та беззастережну любов. Безумовно, в якійсь мірі ті ж Яценюк, Грищенко, Кириленко залишаються…

Але Яценюк хизується саме тим, що на Майдані не стояв.

Я розумію, що він не майданна людина. Люди хочуть нових, і він мав би мати в цьому перспективу. Ситуація так складається, що особливо нікого нема більш знаного. Якщо б Кличко добре попрацював над собою саме в руслі політика і навчився так говорити, в нього б були перспективи насправді. В нього немає негативу як для політика, і його всі знають, але разом з тим бракує політичної підготовки. Питання зараз ще і в тому, що ніхто не відкриває команд. Є Гриценко, є Кличко, але, може, хоч другий або третій хтось знайдеться в їхніх партіях.

Так може, колись в Україні буде заправляти нове політичне покоління, для якого Майдан буде взагалі порожнім звуком?

Думаю, навпаки. Коли мені після подій 2004-го року пропонували знятися в кіно, зробити виставу на цю тему, я казав, що ще зарано. Думаю, ця ситуація ще обросте певними легендами, як всі колишні події на кшталт бою під Крутами чи чогось іншого. Він надовго зник, а потім навпаки до нього розігрівся інтерес, бо це була реальна подія, велична по духу. І Майдан, якщо обросте легендами, то зміцниться. Наприклад, ті, хто були тоді в 5-му класі, дуже добре пам’ятають, як бігали на Майдан зі школи. В нас не так багато таких подій в незалежній Україні. Революцію на граніті в якійсь мірі забули і не висвічують, тому важливо ще, як ця ситуація буде подаватись в ЗМІ.

Ви зараз спілкуєтеся з соратниками по Майдану? Не тільки в свята, а більш-менш регулярно.

З мистецькими людьми – так, а з тими, хто пішов в політику, не так просто. З Луценко ви самі все розумієте, а зі Стецьківим, Філенком, Томенком спілкування обірвалось практично відразу, як вони пішли в велику політику. Після Майдану мені люди часто казали, щоб я щось передав Ющенку чи Тимошенко, але я їм чесно казав, що не п’ю з ними чаю. Хоча я міг би багато їм чого передати.

Віктор Янукович привітав українців з Днем свободи, але сказав, що відзначить його «по-своєму». На вашу думку, що для нього означає цей день?

Розумію, що він вимушено так зробив. Якби він щиро розумів, що свобода важлива людей, то, по-перше, він би так не діяв, по-друге, не допускав ту клоунаду на Майдані. Не було б там насправді 10- чи 50-тисячних мітингів, все б спокійно пройшло. Для чого було перекривати все, запускати туди проплачених «ребят» Калашникова, яким дали звук? І ялинку конче потрібно було будувати саме з сьогоднішнього дня. Краще вони б взагалі нічого не робили, а так навпаки роздратували цим маси людей.

Тобто в Януковича дуже глибоко в’їлася ця фобія?

Вона в нього 100 % не пройшла. І їхні дії це підтверджують.

Зрозуміло, що Майдан в старому форматі вже навряд чи повториться. Але які форми він може прийняти?

Якщо буде продовжуватись така ситуація, то він можливий. Інша справа – зі значно меншою кількістю людей, і 100 % буде агресія і пролита кров, бо іншого вже неможливо. Такої співочої революції вже не буде, буде допечена ситуація. І має бути якесь одне питання, яке всіх об’єднає. Мені здається, що це може бути образа за те, що щось заберуть, – наприклад, зовсім ганебна фальсифікація виборів. І до цього додасться той негатив, який зараз кожного зачіпляє на побутово-соціальному рівні. Побачимо.

Павло Вуєць, «Главком»