Зустрінемось якось, «Скажена». Пам’яті вбитій російським ПТКР Ірині Шевченко

Ця сумна для любого справжнього українця новина «зачепить» за живе дай Боже, щоб 10% мешканців України... Іншим 90% її мешканців — все це POHUY... Їм байдуже до всього, що не стосується вмісту їх шлунків і їх особистого побуту й комфорту...Цим щурам байдуже, в якій країні і під яким прапором існуватимуть вони і їх щурята. Їм байдуже до того, що на їх країну напав найжорстокіший, найпідліший і найпідступніший у світі ворог, який заявляє, що він їх любить, але проявляє свою любов, вбиваючи непокірних...

Щурам з українськими паспортами байдуже, що внаслідок цього нападу територія їх країни стала меншою, ніж була раніше, а частина їх співвітчизників опинилась в окупації і багатьох вже вбито й скалічено... Цим щурам не байдужа лише цілісність власної шкіри і власних статків... Але їх проблема в тому, що іншим їх щурам-співвітчизникам на все це байдуже... Кожен з них — сам за себе...

Саме тому любі негідники, які, по суті, всього лиш більш сильні і вгодовані щурі, можуть нагинати і нагинають кожного дня цю сіру, безпринципну і саме тому — безправну, біомасу як їм заманеться... Ці щурі-правителі саме цим і користуються, тримаючи цю масу в абсолютній покорі...

Коли ворог напав на Україну, в мене було таке враження, що ця загроза згуртувала українців. Що вони нарешті відчули себе вільним і сильним народом... В тилу нашим воїнам посміхались... Їх ніби-то любили й поважали... Ніби-то... Було таке піднесення ніби-то патріотизму... Ніби-то...

Але реально боронити країну і реально допомагати захисникам стали ті, кому було не байдуже до України і майбутнього своїх нащадків, а вже потім — не байдуже до себе особисто... І зараз, у більшості своїй її продовжують боронити саме такі, небайдужі, люди. І допомагають їм теж небайдужі люди. Справжні українці. а не щурі з українським громадянством, порожніми душами і такими ж порожніми мізками.

На жаль, останні вибори президента і майбутні вибори Ради наочно демонструють всім нам, тим, хто боронять Україну не за наказом, а від щирого серця, тим хто нам допомагають і тим, кому небайдуже вільне, а не совкове майбутнє України, що ті прояви любові до українського воїнства багатьох мешканців України і всі ті паради з прапорами й вишиванками були нещирими... Це все було зі страху за власні щурячі шкури, за власний добробут і власне майно... Їм дійсно було страшно, що прийде путінське військо і все розвалить і повідбирає... Та з часом цей страх у щурів притупився і минув. За спинами воїнів вони й далі собі спокійно живуть в своєму міщанському совковому болоті... І вже не захоплюються своїми захисниками. Щурі вже ненавидять їх...

Аякже... Це із-за «ненужной им войны» щурі змушені терпіти побутові труднощі з блокуванням російського телеконтенту, попси й соцмереж. Це ж викликало в ницих щурячих душонках «неимоверные моральные страдания»... А тут ще й більш вгодовані щурі стали нагинати менш вгодованих тарифами й цінами, водночас вдуваючи в їх запліснявілі мізки ідею про те, що пора вже стати раком перед росіянами, щоб вони відідрали вже всіх скопом разок та й заспокоїлись... І, мовляв, буде їм «щастя», «как до войны». Тільки без Криму й шматочка країни на Сході...

І їх брудні щурячі пащеки ще сміють лицемірно використовувати наші втрати й наших полонених для аргументації своєї гнилої ідеології примирення з ворогом... «Лишь бы наши ваенные больше не пагибали и наши пленные вернулись домой»...

Виродки ви, 90% і обрана вами влада... Це не ваші загиблі і не ваші полонені... Це наші, українські загиблі, і наші, українські полонені...

І те, що зараз обрані вами у владу щурі топлять за капітуляцію і повернення України (під різними соусами) під московитську п'яту, це найцинічніша наруга над пам'яттю загиблих у цій війні українських воїнів, а також паплюження гідності тих, хто ще живі. Тут, на війні, і у ворога — в полоні...

В тому, підбитому ворожим ПТКР, Хаммері була наша посестра, моя добра знайома, воєнний медик, самовідданий патріот і унікальна жінка Ірина Вікторівна Шевченко (псевдо «Скажена»)... Вона померла від ран... На місті, зразу, загинув Сергій Майборода, водій... Вони не дочекалась нашої перемоги... І, на превеликий жаль, мушу сказати, що не знаю, чи буде вона, та наша перемога.

Бо щурі обрали щура і оберуть щурів. А їм байдуже на всі наші жертви...

Ірина і Сергій не повинні були загинути... Як і ніхто з наших захисників не повинен був загинути... Та це війна. І ми всі свідомі того, що кожен може загинути на ній...

Якщо ми йдемо на цей ризик, то робимо це в надії на перемогу, в надії на те, що викинемо агресора зі своєї землі, щоб Україна не перетворилась знову на Малоросію... Ніхто з нас не воює заради щурячого «прекратить стрелять», «отойти ради выполнения Минских договоренностей» і заради щурячої капітуляції...

Іра так раділа цій "модній! футболці... Як дитина...

Зустрінемось якось, «Скажена»... Прийду скуштувати щось із твого видатного смачненького. Посидимо, покуримо. Кави поп'ємо... Розкажу тобі, що було потім. Маю надію, що й про нашу перемогу розкажу. А ти мені розкажеш, як воно там, на небесах...

Игорь Надолько, фейсбук, sprotiv.org