Андрій Парубій: «Хто живий — в ряд вставай!». Інтерв’ю

На фото Андрій Парубій на Майдані підприємців у 2010 році

Нещодавно у Будинку актора за Вашої участі відбулося вшанування пам’яті героїв Крут і був запрошений гурт «Рутенія». Особисто Вам подобається їх творчість?

Ще у радянські часи я з однодумцями співав багато повстанських стрілецьких пісень. Серед них «Крук – чорний сотник УПА», «Маленький козачок», «Гримить гроза». І я був переконаний, що це народні повстанські пісні. Я їх страшенно любив, безмежно любив, своїй донечці ще з малку постійно співав, а через десять років випадково дізнався, що це авторські пісні гурту «Рутенія». Був дуже вражений. І, мабуть, по цей день він є для мене культовим. В автомобілі обов’язково є декілька дисків Рутенії, і коли ми їдемо десь з донечкою, то завжди їх співаємо. Це не просто один з гуртів, який мені подобається, це та музика, з якою я провожу найбільше часу.

А яка Ваша улюбена пісня?

Наша з донечкою Яринкою – «Хто живий – в ряд вставай».

Згадаємо події 27 квітня минулого року, коли у Верховній Раді ухвалювалися скандальні Харківські угоди, якими продовжувався, всупереч Конституції України, термін перебування Чорноморського флоту Росії в Криму. Наскільки мені відомо, кримінальна справа, порушена проти Вас тоді, не закрита і досі. Недавно Вас знову викликали до прокурора.

На фото Андрій Парубій 27 квітня 2010 року

Для мене це не є чимось незвичним. У вісімнадцять років, ще у радянські часи, я вперше опинився за гратами за організацію першого в Україні несанкціонованого пікету. А у 90-му році, про те, що я став депутатом обласної ради, я дізнався у відділку міліції. Тож для мене не є новиною політичні переслідування, політичні репресії. Зрештою, це є продовженням родинної традиції. Мій дід, січовий стрілець, пізнав принади польських концтаборів, радянських тюрем, два батькові брати – воїни УПА – пройшли сталінські тюрми, конццтабори, дитячі роки мій батько провів у Сибіру, а згодом під час перших протестних мітингів і демонстрацій у кінці 80-х – початку 90-х років минулого століття його теж затримувала міліція.

Так що ж Вам відомо про цю сфабриковану політичну справу проти Вас?

Зараз після довгої паузи, мене знову викликають у прокуратуру. Іду до слідчого міської прокуратури і до кінці не розумію для чого. На моє запитання він відповів: з’явились нові дані і треба уточнення моїх свідчень. Кримінальна справа вже відкрита проти мене. Є тільки одна версія: вони готують нове подання у Верховну Раду на зняття недоторканості, щоб висунути мені обвинувачувальний вирок і взяти під варту.

Мене звинувачують за статтею «перешкоджання роботи органів державної влади». Тобто, що я перешкоджав у той день голові Верховної Ради і депутатам. І власне в цьому є найбільша абсурдність. Коли ми 27 квітня зайшли у сесійну залу, трибуна була заблокована, фактично я як депутат не міг виконати своє право і виступити від трибуни. Коли відбувалось голосування, на наш сектор напали бойовики з Партії регіонів і захопили наші місця. Я наголошую, що в той день я навпаки не міг скористатися депутатським обов’язком проголосувати, бо наші місця були зайняті. Багатьох депутатів НУНС просто покалічили у той день, деякі з них лежали у лікарні по кілька місяців. І в результаті виявляється, що нібито саме я заважав працювати, а не ті люди, які заблокували трибуну, захопили наші місця, і які жорстоко побили своїх колег. А щодо тих бойовиків не порушено жодної кримінальної справи, їх ніхто не звинувачує, а чомусь по мені постійно з’являються все нові і нові обставини, і справу продовжують.

Аналогічна ситуація повторилася 16 грудня 2010 року, коли ще більш брутально регіонали в жорстокий спосіб побили опозиційних депутатів. І теж провладним депутатам усе зійшло з рук. Панує закон сили, а не сила закону.

А ще одразу після цих подій у Раді був інцидент з затриманням Вашої сестри. Це є непрямою реакцією на Вашу політичну діяльність чи простий збіг обставин?

Безсумніву – це взаємопов’язано. Це були політичні дії, які мали на меті мене залякати і скувати політично. Але їм це не вдалося.

Повернемось до подій 2004 року. Ви були комендантом Українського дому. Розкажіть, будь ласка, що Ви робили під час Помаранчевої революції?

В ніч президентських виборів, я і мої соратники (близько триста хлопців) прибули в столицю. Це були люди з патріотичних громадських організацій, що приїхали у Київ, щоб чинити опір свавіллю влади. Через дві доби ми побачили: центарльний штаб сам не уявляє, що робити з тією масою людей, яка з’явилась у центрі столиці. І тому доводилось дуже часто рішення приймати самостійно. На третій день ми зайняли Український дім. В тому була крайня необхідність. На вулиці десятки тисяч людей, стояв великий мороз, а протестувальники були позбавлені елементарних умов. Ніде було відпочити, виспатися, зігрітися. А тепер вони змогли просто зайти погрітися, отримати елементарну медичну допомогу, якесь харчування. Після того нашим завданням стало розселення людей, які приїхали з регіонів. Налагодження кваліфікованого медичного обслуговування. Так мимоволі Український дім перетворився у своєрідний штаб революції. Я, як комендант цього штабу, забезпечував максимальну організованість. Згодом почали налагоджувати системність дій цієї величезної кількості людей. В Українському домі було створено національну дружину з чотирьох тисяч людей, яких поділили на сотні, десятки. Ми виконували мирні функції, наприклад, блокаду Кабміну, захист протестувальників тощо.

А чим займається тепер партія «Наша Україна»?

19 березня відбудеться з’їзд. Тому зараз партія готується до нього: планується ряд заходів, щоб вона стала більш мобільною, більш сучасною. Звичайно, партія і нині бере участь у всіх активних політичних діях. Як свого часу ми проводили компанію на захист української мови, так тепер займаємося діями проти реформ, які вводить Табачник, дієво підтримуємо підприємців, політв’язнів. Рішуче виступаємо проти закриття україномовних шкіл на сході України.

Згадувалось про політв’язнів. Давайте зупинимося на цьому. Ви досить активно захищаєте безпідставно арештованих патріотів. Як допомагаєте їм?

Довга історія, бо цим я займаюся з перших днів. Багато з них – це дуже молоді хлопці, по 20-22 роки. Їх схопили під час різдвяних свят. Фактично позабирали з дому просто із-за святкового столу, без пред’явлення будь-яких звинувачень, без пояснень, не демонструючи посвідчень. Покидали у машини, що навіть не були міліцейськими. Три-чотири дні батьки не знали, де знаходяться їхні діти: чи їх бандити забрали, чи правоохоронці. І тому перша моя функція була – встановити, де хлопці знаходяться, що з ними, і повідомити про це батьків. До затриманих не допускали навіть адвокатів. Міліція позбавила їх юридичного захисту. Це взагалі виходить за будь-які правові межі.

Через кілька днів в’язнів перевезли у Запоріжжя. Я зв’язався з запорізькими правоохоронцями. Головним завданням було вмовити їх повідомити батьків, де знаходяться хлопці. Звісно, в мене був телефонний контакт, дзвонив у міліцію, у Службу безпеки, причому це тривало до другої, третьої ночі. По декілька днів «не злазив» з телефону і змушував заступника начальника обласної міліції дати мені слово честі, щоб в’язням забезпечили контакт з рідними.

Частину з них звільнили. Про деяких я домовлявся з депутатами, щоб взяли їх на поруки. На жаль, суди відхиляли наші прохання. Зв’язувався з усіма інстанціями, з прокуратурою, з СБУ, з Корпачовою. Наскільки мені дозволяла зарплата, намагався допомогти грішми на адвокатів. Останній мій виїзд у Запоріжжя був пов’язаний з тим, що двоє хлопців, які там лишилися, перебувають у важкому фізичному стані. Я переконував слідчого звільнити в’язнів. Результати поїздки незаперечно показують: усі дії міліції мають політичний характер. Всі бояться приймати рішення. Зрештою вдалось добитись, щоб одного з ув’язнених – Віталія Вишняка – випустили з-за грат. Зараз він в лікарні.

Ви стали співзасновником руху «Опір». Яка його мета?

Це спроба знайти нові методи протидії тим незаконним діям, які вчиняє влада. Спроба знайти новий, більш ефективний формат боротьби. «Опір» – це громадянська дія, яка навіть не передбачає класичної організації. Це структура, яка швидше пропонує певні дії. Вона об’єднує молодих, сучасних людей. Ключове завдання полягає в тому, щоб знайти форми для відстоювання власних прав самостійно, незалежно від того, якою буде влада в державі. Опір – це лише спроба запалити в людях вогонь, довести їм, що вони насправді можуть щось змінити.

На фото Андрій Парубій на перших зборах руху "Опір"

На що зосереджена зараз увага руху?

Зараз відбувається компанія проти свавілля міліції. Розуміючи, що сьогодні найбільший удар по громадянству іде від міліції, розгортаємо компанію за відставку міністра МВС Могільова. Насамперед, просвітницька робота, яка пояснює, скільки злодіянь у цьому році було зроблено Могільовим і правоохоронними органами, збираємо підписи про його відставку. Проводяться більш резонансні акції, зокрема кілька днів тому була розпочата акція під назвою «Могільовщину під приціл», де ми закликаємо усіх українців повідомляти нам про будь-які порушення з боку міліції і надсилати інформацію нам на сайт. Щоб люди могли фотографувати «хороми» правоохоронців, їх машини і порівнювати ці суми з їхніми доходами, оперуючи цим на сайті. Нині ми вже маємо досить багато такої інформації з різних областей. Першою була Запорізька, нам надіслали звідти фото величезного будинку одного з чільників обласної міліції, який збудований на території заповідника «Хортиця». Власне, викриття таких речей, викриття корупції і боротьба з нею є на даний момент для нас головним. Ми вважаємо, що треба здобути перемогу в інформаційній війні, і тоді вже набагато легше буде досягти успіху і на вулицях, і площах, і на мітингах.

Розкажіть, будь ласка, про Ваші останні законодавчі ініціативи як парламентаря.

Остання моя законодавча ініціатива – внесення змін до закону про громадянство. Треба передбачити, щоб люди, які здобувають громадянство, складали іспит на знання Конституції та знання української мови. Ця ідея в мене виникла після вивчення французького законодавства. Тепер Франція ускладнює існуючий закон про громадянство. Там буде передбачено не тільки знання мови та законів, а й таке поняття, як адаптація до Франції, де в людей вимагають знання історії Франції, її культури, звичаїв. Наша Конституція дещо обмежує такі зміни, але ввести іспит – це можливо. Звичайно, я розумію, що зараз в країні питання української мови не вирішено, але разом з тим не можуть особи, які не знають української мови, бути громадянами України. Це питання це на розгляді у комітеті і коли воно буде вирішено остаточно мені сказати важко. Також я і інші депутати-нашоукраїнці займаємося створенням тимчасової слідчої комісії за фактами політичних переслідувань в Україні.

Спілкувалася Альона Бабко, sprotiv.org