Щотижня я лягаю на стіл голови РДА

Його звуть Жора, він голова райдержадміністрації. Ми звикли бути разом, і якщо це любов – то взаємно по розрахунку. Можливо, я маю певні ознаки фетишизму щодо волохатих сардельок його пальців – адже саме руками він торкається мене найчастіше.

Ще мені подобається Жорин позашляховик, в якому він іноді возить і мене, але ховає подалі від друзів. Втім, вони і так все про мене знають, і ставляться скептично. То ж граємося у мовчанку – я начебто є, та сприймати мене серйозно не варто.

Але – жодних образ. Я люблю цього голову РДА, хоча була до нього і з іншими. Всі вони вважали мене радше іграшкою, і я завжди виконувала їх забаганки. І тому впевнена, що Жора мене ніколи не покине, аж поки буде на цій посаді, бо я – необхідний елемент його статусу.

Ми бачимось не надто часто. Мене готують до побачення раз на тиждень, зазвичай привозять зранку його помічники.

А потім я лягаю на стіл голови РДА і чекаю, мріючи про те, що у кабінеті раптом запахне кавою та круасанами, Жора зайде та ніжно торкнеться мене, побуде зі мною довше, аж поки не насититься сповна, зацікавиться всім, що можу йому розповісти та показати.

На жаль, знову все відбувається надто швидко – не минає і кількох хвилин. Сьогодні Жора пахне солоними огірками, «примою люкс» і контрафактними парфумами. Все.

Тепер залишається бути непомітною і згадувати, як у нас все починалося – тоді він познайомив мене з головою районної ради, мером, головним редактором та навіть журналістами.

Голова райради, Анатолій Іванович – маленький і лякливий чоловічок, в суперечки не лізе, Жорі моєму догоджає, як може. Хоча, по суті, теж має на мене аналогічні права, але – куди йому до Жори. «Не забувай, що вона моя!» — попередив тоді Анатолія Івановича мій фюрер.

Головний редактор Костя теж в усьому слухає Жору, як і підлеглі журналісти. Втім, був один, Валєрік (навіть не член СЖУ!), увесь час нашіптував, що я маю належати колективу, а не лише РДА, але я на такі збочення не велась, ще чого!
Поки я натхненно рефлексую, до Жори приходить редактор Костя.

— Викликали?

— Заходь! – гаркає мій Жора. – Слухай, якась фігня получаєцця – чо це в нашої районки наклад всього 1000 примірників? Скоро бюджет буде прийматись, ти ж зацікавлений, щоб нам більше фінансів виділили? Премію хочеш, нє?

— Та не проблема, Георгій Савєліч, давайте збільшимо до 2000, ціна за пєчать все одно буде майже та сама.

— То гати вже 3000!

— Але ви ж з підписочкою підсобіть, Савєліч, бо минулого разу прийшлося пів накладу за гаражами спалити.

— Не сци, буде тобі підписка, обдзвоню всіх бізнесменів наших, по селах розвелося куркулів, хай розкошелюються. А залишки пали, Константін, пали, лиш не вздумай на макулатуру здавать – як хтось взнає, позору не оберемся.

Отак вони завжди – говорять про мене не надто приємні речі. А що поробиш, якщо я – районна газета – рупор влади, інформаційна фікція, місце посиленої концентрації пафосу, «брехунець», папір для загортання сала (в кращому випадку).

Так, хоча й офіційно моїми засновниками є райрада, райдержадміністрація та власне колектив газети, — фактично вплив на редполітику і характер публікацій має лише РДА, а питання роздержавлення районок вже давно мохом поросло.

Так, оплата за розміщення в мені матеріалів, а надто реклами, офіційно невиправдано висока, але ж треба якось відмивати кошти.

Так, на моїх сторінках важко опублікуватися якомусь дідусю, що написав вірша чи історію про своє село, — краще ми візьмемо грошей з рекламодавців, а перед виборами – з партій чи кандидатів в депутати.

Так, ми зацікавлені у більшому тиражі, і нам наплювати на гроші – все одно вони бюджетні, можемо надрукувати хоч вагон газет, — зате цифри солідніше виглядають. А ще ми часто забезпечуємо роботою комунальні друкарні, хоча і друкуватися там буває втричі дорожче, ніж десь у приватній.

Так, у мене мало передплатників, і ті – з примусу. Зазвичай голова РДА телефонує керівникам підприємств і наказує передплатити. Потім ці газети лежать десь на прохідній, хто хоче – бере собі. Для господарських потреб.

«Районна газета – папір для клозета», — це такі пісні про мене пишуть. А я все одно була, є і буду, і жодні інтернети, технічний прогрес і демократія не стануть на заваді нашим міцним стосункам з Жорою та його наступниками.

А поки мене не підстелили під баняк, спробуйте читати між рядків. З найкращими побажаннями, ваша районка.

Юлія Шешуряк

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 24-05-2012 9:26 |  переглядів