27.01.2023 23:13 | Попередня версія sprotiv.org | Наша кнопка | Read sprotiv.org in English | Зробіть Ваш внесок | Розміщення реклами | Зробити стартовою

Петро Кузик: Українці дарма сподівалися на людяність росіян

 

Поклавши руку на серце, можу сказати, що ми розуміли – повномасштабної війни не уникнути. Жодних ілюзій з цього приводу не було. Але, як і більшість людей, сподівалися на краще, «може це лихо нас омине».

Та в цьому біда, що після 2014 року українці продовжували сподіватися на людяність москалів. Це було даремно.

Ми ж готувалися, запланували місця збору в разі вторгнення, сформували ударні групи, знали, де швидко взяти зброю, пропрацювали плани евакуації сімей.

З перших днів вторгнення ми сформували добровольче формування територіальної громади Києва «Свобода». Нам відразу нарізали завдання по обороні столиці, формуванню укріплень під Києвом.

За пару днів наша інша група бійців отримала наказ висунутись в Баришівку Київської області, де висадився ворожий десант. От тут і розпочалися перші справжні бої – підбита ворожа техніка, підірвані мости, зупинення танкових колон, лісові бої, зачищення разом з мешканцями та місцевою самообороною навколишніх сіл.

Після цього ми отримали бойове розпорядження по звільненню Ірпеня. Там були пекельні бої: орки ще не мали наказу відходити з Київщини, боролися за кожну вулицю, дуже щільно накривали артилерією. А ми рухались від будинку до будинку, увійшли в такий азарт, що дійшли до краю міста. Це було для нас несподіванкою. Тоді розжилися і трофейною зброєю.

У Бучі вже було простіше, там ми їх гнали. А в Гостомелі ми їх, по суті, доганяли.

На початку квітня Київщина вже була звільнена, хлопці заряджені бити орків далі, тож ми прийняли колективне рішення долучатися до лав Національної Гвардії України (НГУ), а саме до 4 бригади оперативного призначення НГУ. Запрошували нас і в ЗСУ, і в ГУР, але найлегше і найшвидше по бюрократії було потрапити в НГУ.

Та частина НГУ, до якої ми долучилися, понесла тяжкі втрати в Рубіжному, тож багато часу на злагодження ми не мали. Десь 4 дні на полігоні і в бій! Ми йшли змінювати роту, з якої лишилося 18 бійців.

І от ми в Рубіжному – пеклі, як нам здавалося на той момент. Ми не здали жодного міліметра української землі, гідно виконали наказ. Кришили орків, палили їхні танки. Уперше, від їхньої безсилості, відчули на собі роботу ворожої авіації.

На жаль, у Рубіжному ми пізнали гіркоту перших втрат, але і здобули вкрай важливий досвід міських боїв.

Ми жодного разу не здали наших позицій, але мали відходити, коли потрапили в майже повне оточення.

Наші останні хлопці виїжджали так, що це нагадувало сцену з найбільш нереальних бойовиків. Орки бігли за нами та стріляли з ручних протитанкових гранатометів, а наші бійці, які сиділи на бронетранспортерах, розстрілювали їх з кулеметів. З оточення, Слава Богу, вийшли без втрат.

Чого ми досягли за цей рік?

Мені складно називати досягнення, адже війна йде, москалота ще не вся винищена, але щось все-таки є. Наш головний здобуток – ідейний колектив вмотивованих людей, які не бояться нічого.

Так, ми маємо втрати, і це неймовірно важкий тягар для кожного. Писати щось про успіхи, обертаючись на це, дуже важко, але батальйон «Свобода» з честю виконав всі поставлені завдання. А нас, повірте, не жаліли.

Нас завжди кидали та кидають, без перебільшення, на найважчі ділянки. От після Рубіжного ми зайняли Сєвєродонецьк. У Рубіжному ми «познайомилися» з «вагнерами», а в Сєвєродонецьку – з «кадирівцями». Усю цю наволоч ми нищили однаково нещадно.

Потім були околиці Горлівки, майже без прикриття нашої арти. Нам сказали втримати цю ділянку будь-якою ціною. І ми її втримали. Мабуть, негарно так казати, але це факт: після того, як нас замінили на цій ділянці (ми вже людей фактично не мали: три кілометри у нас тримали всього лиш 70 людей), наступну частину вибили з позицій буквально за кілька днів.

З одного боку, це добре говорить про наш підрозділ, з іншого – про негаразди вздовж усієї лінії оборони.

Після околиць Горлівки ми мали трохи часу поповнити наші ряди, злагодитися, залатати рани. Нині ми третій місяць тримаємо Бахмут. Тут пекельно важко, одна справа працювати в місті, а зовсім інша – на його околицях.

Коли ворог вирішив заходити по флангах, ми «зустрічали» його в полях, посадках.

Неймовірні заруби йшли і йдуть за кожен кущ, за кожне дерево. І тут ми не відступаємо, рубаємося, боремося за українську землю.

Це все важко назвати досягненням, але це показує, що в Україні є ну дуже вмотивовані підрозділи, які не відступають. Треба більше уваги приділяти підготовці хлопців, їхньому оснащенню, прикриттю, але це вже питання до керівництва.

Вірю, що будуть моменти, коли наші підрозділи увійдуть не тільки в Горлівку, а і в Донецьк, Луганськ, Крим.

За 2022 рік українці змінилися на краще. Як казав Степан Бандера: "І настане час, коли один скаже: «Слава Україні!». І мільйони відповідатимуть: «Героям Слава!». І час настав, ми зараз живемо в цей славетний час. І творимо нову Україну, і змінюються внутрішньо українці!

Переможемо!

Петро Кузик, командир батальйону «Свобода» у складі 4-ї бригади швидкого реагування НГУ, sprotiv.org

Коментарі

коментарів

Дата публікації: 9-01-2023 12:04 | Кількість переглядів 616337 переглядів

Подiлитись посиланням:




Все про: ,

Читайте по темі

Закрити
Вам подобається Спротив? Приєднуйтеся до нас!

Facebook

Twitter

bigmir)net TOP 100 статистика Rambler's Top100